40 днів Муса-Дага. Франц Верфель
дівчина. Але раптом руку пронизав обпікаючий, вражаючий біль. Пояснити братові, звідки взявся раптом цей біль, Іскуя не зуміла. Овсанна й Арам підтримували родичку всю дорогу. А та не зронила ні звуку. Всі почуття в ній згасли. Як юнка зуміла доволоктися до Мараша, залишилося загадкою навіть для неї самої.
Коли місто вже виднілося, Арам Товмасян у розпачі підійшов до офіцера та наважився звернутися з запитанням: скільки часу дозволено вигнаним пробути в Мараші. Офіцер відповів прямо, що це залежить тільки від мутесаріфа, але що на кілька днів вони, либонь, затримаються, позаяк більшість попередніх ешелонів ще в місті. Очевидно, має бути перерозподіл тих, кого висилають.
Арам став благати:
– Ви ж бачите, в якому стані мої сестра та дружина. Дозволю собі звернутися з проханням: відпустіть нас сьогодні ввечері в американську місію!
Молодий офіцер довго вагався. Зрештою жалість до бідної Іскуї взяла гору над страхом перед начальством, і він тут же, не сходячи з коня, виписав пропуск для Арама й обох його супутниць.
– Я не маю права відпускати вас. Якщо попадетеся, мене притягнуть до відповідальності. Наказую щодня являтися сюди, до табору.
Батьки-місіонери прийняли трьох своїх вихованців і учнів із ніжністю та сумом. Вони присвятили все своє життя християнському народу Вірменії. І раптом вдарив грім, який, можливо, був тільки провісником масового винищення.
До Іскуї негайно викликали лікаря. Дуже молодого і, на жаль, недосвідченого. Він розгублено вертів руку дівчини, від цього нестерпно хворобливого обстеження й усього пережитого Іскуя на кілька хвилин знепритомніла.
– Перелому немає, – заявив медик. – Однак рука якось дивно вивернута та викривлена. Вся біда в тому, що, ймовірно, пошкоджене плече.
Лікар наклав велику тугу пов’язку та прописав болезаспокійливі ліки. Бажано, сказав він, аби плече хоча б тижнів зо три перебувало в стані повної нерухомості. Тієї ночі Іскуя не склепила повік. А Овсанна в тій же кімнаті, яку відвели їм обом, впала в сон, схожий на непритомність. Тим часом Арам Товмасян сидів за столом із місіонерами й обмірковував з ними, як бути далі.
Усі виступи звелися до одного, і ректор, преподобний Е. С. Вудлі, підсумував:
– Хай діється воля Божа, але ти не можеш іти далі з етапом. Овсанна й Іскуя загинуть раніше, ніж ви дійдете до Алеппо. Крім того, ти ж не постійний житель Зейтуна, туди спрямували тебе ми.
Пастор Арам переживав найважчий у його житті поєдинок, двобій із совістю.
– Як же я можу покинути свою громаду зараз, у хвилину найважчого для неї випробування?
Йому відповіли запитанням: скільки протестантів у ешелоні? Арам зізнався, що більшість тих, кого депортують, за малим винятком, належать або до старовірменської, або до уніатської церкви. Але це не тішить.
– За цих умов я не маю права діяти формально. Я – їхній єдиний духівник.
Е. С. Вудлі намагався заспокоїти підопічного:
– Ми