40 днів Муса-Дага. Франц Верфель
Уповільнює крок, аби не увійти в лігво лева захекавшись. Коли, втомившись від нескінченних сходів і коридорів, він пред’являє свою візитівку в приймальні Військового міністерства, витончений і дуже люб’язний черговий офіцер повідомляє йому, що його ясновельможність Енвер-паша глибоко шкодує: він не міг більше зволікати і просить пана Лепсіуса надати честь і відвідати його в палаці, в його особистих апартаментах у Міністерстві внутрішніх справ.
Йоганна Лепсіуса чекає ще довший шлях. Однак цього разу мана скінчилася, біси зайнялися кимось іншим, а священику створили справді всі зручності. Біля воріт чекає вільний екіпаж, візник радий догодити пасажирові, уникає людних вулиць, і відпочилий, перейнявшись незбагненним для нього самого оптимізмом, борець із чарівною швидкістю наближається до мирного сералю. Гуркочучи старою бруківкою, карета прибуває до Міністерства. Лепсіуса вже чекають. Не встиг він пред’явити візитівку, як чиновник зустрічає його запитанням:
– Пастор Лепсіус?
Добрий знак! Знову сходи і довгі коридори, але тепер окрилений надією слуга Божий легкою ходою наближається до мети. У Міністерстві внутрішніх справ панує тиша, фортеця Талаат-бея ніби дрімає. До казкових палаців подібні кімнати без дверей, замість дверей похитуються завіси. Це також заспокоює Лепсіуса, сприймається невідь-чому як хороший знак.
Наприкінці коридору візитера вводять в особливі апартаменти. Це – штаб Енвера-паші в Міністерстві внутрішніх справ. Не інакше як тут, у цих двох кімнатах, вирішувалася доля вірменів. Більша кімната служить, вочевидь, приймальнею і залою засідань. Поруч – кабінет із великим порожнім письмовим столом. Увагу Лепсіуса привертають три портрети, що висять над столом. Праворуч – Наполеон, ліворуч – Фрідріх Великий, посередині – збільшена фотографія турецького генерала: це, безсумнівно, сам Енвер-паша, новоявлений бог війни.
В очікуванні Лепсіус сідає біля вікна. Поверх скелець пенсне він поглядом вбирає в себе спокій, яким віє від прекрасної картини руйнування: куполи, що обвалилися, уламки мармуру, осяяні пініями. А за ними – Босфор з іграшковими пароплавчиками, що пропливають повз.
Спрямований удалину короткозорий блакитний погляд, дитячий обрис губ, які виступають із м’якої сивої борідки, міцні щоки, що розпашіли від біганини та хвилювань, – є в цьому образі щось страдницьке, але є й одержимість, яка і до себе буває нещадною.
Слуга приносить мідний кавник. Лепсіус із насолодою випиває три-чотири горнятка кави. Тепер він бадьорий, відчуває нервовий підйом, до голови приливає свіжа кров. Коли Енвер-паша входить, Лепсіус допиває останню порцію.
У Берліні, перед своїм від’їздом, Лепсіус попросив описати зовнішність Енвера-паші, і все ж він вражений, побачивши, що турецький Марс, один із семи чи дев’яти володарів світу, від котрих залежить життя і смерть, – куций на зріст і настільки непоказний. Лепсіусові стає ясно, чому тут висять портрети Наполеона та Фрідріха. Це – герої зростом метр шістдесят. Геніальні честолюбці,