Звір. Наталія Хаммоуда
грінку хліба.
Не змогла Марія переступити через власну порядність і честь. Не змогла зрадити пам’яті свого коханого чоловіка. Совість їй не дозволяла. Не слухала жінка й порад колег-доярок, старших за неї віком вдовиць, які радили виходити за такого знатного жениха. «Будеш, як уБога за пазухою за тим начальником», «Не марнуй віку, Маріє, а давай згоду, поки Семен заміж кличе», – говорили, але вона тільки відмахувалась від тих слів, бо сама думка про заміжжя з Семеном наганяла на жінку страх. Вдень забувалася роботою, а ввечері гамувала тугу щебетом маленького синочка, що підростаючи, робився все більше схожим на покійного Микитку, який був єдиним чоловіком у її житті.
Семен тим часом, добре зарекомендувавши себе в колгоспі, відважився засватати не кого будь, а дочку самого першого секретаря райкому партії, Юстину Гриневичеху. Парубком він був гарним: чорний волос, темно-сині очі, високий на зріст і дужої статури відразу сподобався молодій дівчині. Говорив, наче соловей щебетав, обсипаючи далеко не вродливу дівчину вишуканими компліментами. Грати добре свою роль Семен був мастаком. А коли сам Юститин батько запевнив доньку, що такий як Семен зможе багато чого добитися в житті, вона вже відмовити не змогла. То був не тільки Юстинин власний вибір, а ще й вибір її батька, у якого було п’ять дочок на виданні.
Відгулявши весілля, молодий Семен Калита в свої неповні тридцять років із подачі тестя з секретяря комсомольської організації швидко зайняв посаду парторга, а невдовзі став і головою колгоспу – наймолодшим головою у великому районі на п’ять десятків сіл.
Марія Микитючка більше заміж не вийшла, і про Семена не згадувала. Калита ж навпаки: темними зимовими вечорами можна було побачити, як здоровенна самотня постать заходить із-за городів, стає за низьким хлівчиком, і дивиться на згорблену від важкої роботи ще зовсім не стару жінку. І голос. Семенів голос. Чи то спів, а чи ридання, що долітали до Марієних вух: «Кажуть люди, що дарма, любить іншого вона. Що ми з того, що ти файна, коли-с не моя?»
Коли Василькові було зо п’ять років, схоронила Марія стареньку бабусю. Сама ледь вслід за Оленою не пішла. Віхворіла той похорон, бо баба Олена виняньчила її з пелюшок. Була їй замість матері, коли та залишилась сиротою у неповний рік, а згодом і її сина виколисала та вибавила.
З роками відбудували Микитюки й хатину. Трохи допомогли односельчани, трохи Марія заробила в колгоспі. За роботи усякої бралась: то дерево рубала в лісі за відсоток; то на колгоспнім току кукурудзу лупила; влітку буряки сапала; взимку сніги чистила; худобу доїла; Аж до крові тріскались руки від роботи. Падала від втоми, але таки заробила кілька рублів, щоб збудувати нову, хоч і невелику оселю.
Згодом відправила Марія сина в спеціальний інтернат, де навчали читати й писати незрячих дітей. Бо, як казав сільський фельдшер: «Такий Маріє час, що куди нині без науки?». Без неї дійсно нікуди – розуміла це й сама Марія.
Хоч з Василя не вийшов ні вчитель, ні лікар, ні інженер, а таки чомусь,