Пасажир. Жан-Крістоф Ґранже
постанову про твою госпіталізацію. Ти добре спав?
– Мені весь час мариться той самий сон.
Чолов’яга плів косички з лози. У кімнаті стояв дух болота і вогкого очерету. Крім разючого капелюха, на ньому були майка і бавовняні штани, які видали в шпиталі. Грубі мускулясті руки поросли шпакувато-рудими волосинами.
– І який це сон?
– Спершу спека. Потім усе біле…
– Що біле?
– Сонце… Адже сонце, знаєш, воно ж люте, знищує все довкруги.
– А де все воно відбувалося? Ну, в цьому сні?
Ковбой стенув плечима, не покидаючи плетіння. Збоку могло здаватися, ніби він в’яже на спицях. Вигляд у всього цього був кумедний.
– Та я наче йду селом. Мури білі. Це іспанське село. А, мо’, грецьке? Хтозна. І раптом бачу свою тінь. Вона йде попереду мене. По стіні. І по землі теж. Дуже пряма тінь, така, бач, вертикальна. Як опівдні.
Фрерові стало недобре. Йому снився точнісінько такий самий сон якраз перед зустріччю з цим безпам’ятним. Що це, провіщення недуги? Ні, він у те не вірив. Та йому подобалася теорія Карла Ґустава Юнґа про синхронність. Славетний приклад: пацієнтка розповідала йому про золотого скарабея, а тим часом у вікно кабінету вдарилася срібляста кузька. Золотавої барви.
– А далі? – не вгавав він. – Що далі було?
– Якийсь спалах, ще біліший. Наче вибух, тільки безгучний. А далі я більше нічого не бачив. Наче осліп.
Праворуч захихотіли. Фрер здригнувся. За ними спостерігав малесенький чоловічок, майже курдупель, з потворною головою горгулії,[2] він сидів біля ніжок стола. Антуан, прозивають його Тото. Нешкідливий.
– Постарайся згадати.
– Я почав тікати. Отими білими вулицями.
– І все?
– Еге ж. Ні. Коли я втік, моя тінь застигла. Там, на стіні. Як ото в Хіросімі.
– У Хіросімі?
– Коли на них кинули бомбу, на камінні лишилися тіні загиблих людей. Ти що, не чув про це?
– Ага, справді, – кивнув Фрер, невиразно згадавши, що таке явище спостерігалося.
Вони помовчали. Чолов’яга сплів докупи декілька вербових лозин. Раптово звів голову. У тіні, яку відкидав на смагляве лице стетсонівський бриль, його очі спалахнули.
– Що скажеш, лікарю? Що все воно означає?
– Напевно, це символічна версія тієї події, яка сталася з тобою, – навмання припустив Фрер. – Білий спалах може означати втрату пам’яті. Шок, якого ти зазнав, накрив твої спогади білим аркушем паперу.
То була, звісно, дурня, псевдопсихіатрична маячня, та звучала вона цілком переконливо, хоча й не мала жодного обґрунтування. Хоч він достеменно знав, що ураженому мозкові геть начхати на гарні фрази й логічні конструкції.
– Так, але воно купи не держиться… – тихо сказав хворий. – Цей сон… він давно вже мені мариться.
– Тобі просто так здається, – відказав Фрер. – Було б дивно, якби ти пам’ятав, що тобі снилося до того, як ти втратив пам’ять. Ці спогади належать твоїй внутрішній пам’яті. Твоїй особистій пам’яті. Тій, що була уражена. Розумієш?
– А в нас хіба
Горгулія – архітектурна оздоба у вигляді статуї кам’яної потвори в готичній архітектурі; кам’яний або металевий виступ водостічного жолоба, найчастіше скульптурно оформлений у вигляді гротескного персонажа, призначений для ефективного відведення дощового стоку.