Замкнене коло. Світлана Талан
не бачить, але він може побачити багато чого цікавого. Юрко відчув, як сильно стугонить у грудях серце від хвилювання та очікування. Ні, ще трішки, ще мить – і він буде вчиняти тортури над своїми бажаннями. Лише тоді він зможе відчути повною мірою солодку мить. Хлопець тремтливими руками кілька разів поспіль поривався піднести бінокль до очей, але знову їх опускав. Не зараз. Треба ще трішки себе помучити. Він не помічає, як міцно стискає бінокль, але чітко відчуває, як тепла, бентежна хвиля, схожа на оргазм, заливає всі клітинки його тіла, змушуючи тремтіти кожен м’яз. Можна, вже можна! Юрко підносить бінокль до очей так ніжно та обережно, як найбільш дорогоцінну річ. Напроти нього – багатоповерхівка. Деякі вікна темніють чорними дірами. Але більшість із них мерехтіли світлом від екранів телевізорів, а в багатьох ще світилося світло. Хлопець і далі себе катував. Найдужче його цікавило одне вікно на п’ятому поверсі, але він не поспішав туди дивитися.
Чим довше очікування – тим миліша зустріч. Юрко навів бінокль на другий поверх, туди, де жили двоє стареньких. Дідусь був у інвалідному візку. Кожного вечора його дружина вивозила на балкон, сама ставала позаду, клала йому на плечі свої руки. Хлопець трохи зачекав. У вікні кімнати горіло світло, але на балконі нікого не було. Незабаром вийшла старенька. Вона була сама. Жінка трохи постояла на звичному місці та пішла до кімнати. За дві хвилини вона вимкнула світло. Скоріше за все, її чоловік помер, і тепер вона, напившись на ніч снодійних пігулок, буде довго крутитися в ліжку, намагаючись заснути, бо з чоловіком померла її друга половинка. Поруч із ними живе подружжя середніх років. Зараз, як і колись, вони були на кухні. Скільки Юрко за ними спостерігав, вони завжди сварилися за вечерею. Сварка для них була, як хліб до борщу – не посварившись, вони ніколи не йшли з кухні. Після сварки жінка прибирала зі столу посуд і ставила його у раковину. В цей час чоловік ішов до спальні та вмикав торшер. Він лягав спати завжди в майці. Жінка заходила до спальні, лягала у ліжко поруч чоловіка. Він обіймав її, намагаючись поцілувати. Вона трохи опиралась, але коли він опинявся над нею, одразу вимикала світло. Юрко домислював, що вони займаються коханням так: він у незамінній майці, вона – у нічній сорочці, все поспіхом, аби не чіплявся. У цій нецікавій сім’ї Юрко ніколи не бачив дітей. Напевне, згори вирішили не посилати тій сірій родині дітей, щоб вони не успадкували таку саму сварливу вдачу своїх батьків. На четвертому поверсі в одному з вікон завжди довго світилося. Там за письмовим столом вечорами сиділа жінка, типова «синя панчоха». Скоріше за все, вона працювала або вчителем, або викладачем. Перед нею був стос книжок і зошитів. Вона сиділа над ними до півночі. Юрко ніколи не помічав, щоб ця жінка колись робила собі маски на обличчя чи фарбувала волосся. Та чи колись заглядала вона у люстерко? Здавалося, що окрім роботи її ніщо не цікавить. До неї не приходили подруги, а про чоловіків нема чого й говорити. Чи можна так жити? Життя таке цікаве, а вона його марнує роботою. Можливо, у неї було нещасливе