Пташиний спів. Себастьян Фолкс
довести, що я не боюся. У тої ворони під крилами копошилася черва, а очі мали молочно-білий колір, – він здригнувся.
Ізабель запитала:
– І кожного разу, коли бачиш птахів, ти про це думаєш?
– Частково так. Але я ще і до того випадку ненавидів птахів. В них є щось древнє, щось жорстоке.
Вона підвелася і взяла його руку. Якийсь час вона дивилася у його темні карі очі, на симетрію блідого обличчя. Потім вона кивнула головою і посміхнулась.
– Тобто тебе в них щось лякає?
За тиждень після цього Ізабель різала овочі, стоячи за столом, і раптово відчула біль трохи нижче паска спідниці. Він був настільки сильним, наче її пронизали спицею з величезним горіхом посередині. Вона притисла руки до болючого місця і важко сіла за стіл. Якщо зберігати спокій та концентрацію, думала вона, можна вберегти дитину. Не можна дозволити їй зникнути. Її пальці з ніжним манікюром обережно притислись до тої області, де, як вважала Ізабель, була ота ледь помітна річ. Крізь тканину сукні та шкіру до цього маленького життя проникало її серцебиття. Вона хотіла, щоб дитина залишилася, – і намагалася переконати її в цьому своїми ніжними дотиками. Але гострі спиці пронизували її утробу. Вона пішла до спальні і лягла на ліжко. Там вона помітила кровотечу і що вона не зупиняється.
По обіді вона надягла пальто і пішла до лікаря, ім’я якого сказала їй кузина. Лікаря, лисого чоловіка з низьким голосом та складкою жиру, котра майже повністю приховувала його жорсткий білий комірець, не зворушила її тривога, і він почав огляд, звертаючись до жінки короткими бадьорими фразами. Потім він вказав їй на двері хірургічної кімнати – там, сказав він, вона знайде скляний контейнер. Результати аналізів, пообіцяв він, будуть готові за тиждень, а до того моменту він порекомендував не сприймати все занадто серйозно та не перенапружуватися. Лікар вклав їй до рук згорнутий шматочок паперу і сказав, що оплату прийому здійснює секретар.
По дорозі додому Ізабель зупинилася біля церкви, зайшла і присіла на одну з останніх лав. Вона більше не хотіла сповідатися, але для самої себе мала потребу визнати, що відчуває провину за ту легкість, з якою віддалася фізичним задоволенням. Зимний холод церкви навіяв їй потворні картини того, чим вони займалися на бульварі Гангу. Вона бачила налиту кров’ю плоть Стівена перед своїм обличчям, перед своїми губами. Він пронизував кожну беззахисну частину її тіла – не проти її бажання, але за голодним та відчайдушним проханням.
Вона розплющила очі і викинула з голови гріховні образи. Їй було соромно, що вона тішиться ними у церкві – навіть якщо тільки для визнання свого гріха. На вівтарі жінка побачила дерев’яне розп’яття у світлі свічок. У фігури на хресті плоть під ребрами була розірвана мечем римського воїна, з рани текла кров. Фізичні страждання такі прозаїчні: пробита шкіра на лобі, ногах і руках, плоть, пронизана цвяхами та сталлю. Навіть свята жертва виражалася у банальностях – а як життя простої людини може вийти за рамки обмежень шкіри, серцебиття та гниття?
Ізабель писала:
Моя дорога Жанно! Я дуже за тобою сумую – і не тільки останні тижні. Мені не вистачало