Пташиний спів. Себастьян Фолкс
Краплі шурхотіли по листках платанів. Через дощ вікно вітальні було наче вкрите плівкою. На склі збиралися великі краплі й згодом стікали вниз. За склом виднілося бліде обличчя Стівена, який спостерігав за гостями: висока фігура, руки у кишенях, погляд терплячий та зосереджений. Його постава виказувала байдужість, розвинуту силою волі та необхідністю. Він мав обличчя, яке примушувало людей ставитися до юнака з обережністю, оскільки неможливо було чітко вгадати, що на ньому проступить – захоплення чи неохоча згода.
Нагорі у своїй кімнаті Стівен слухав звуки ночі. Хитка віконниця поверталася на петлях і стукала по стіні. Десь із глибини саду – де природа сперечається із людськими володіннями – чулася сова. Вітер свистів та сопів у вузьких трубах.
Стівен сів за письмовий стіл біля вікна і відкрив записник. Сторінки у ньому були розліновані товстими синіми лініями. Відкрита сторінка вже наполовину заповнена чорнильним письмом, розподіленим по лініях групами, котрі виривалися із полону червоного поля зліва. Подекуди текст розділяли дати, хоча між ними іноді проходило декілька днів, а іноді й тижнів.
Стівен вів цей записник уже п’ять років – з того часу, як йому дав таку пораду вчитель у школі. Незліченні уроки грецької та латинської дали йому непотрібні, але вже закорінілі знання мов, які він використовував як основу для коду. Коли зміст написаного був дражливим, він змінював стать персонажів і описував дії людей або свою реакцію на них фразами, які б нічого не означали для стороннього читача.
Він тихенько посміювався, коли писав. Цю таємничість розвивав навмисне, щоб урівноважити свою природну відкритість та гарячність. У віці десяти або одинадцяти років Стівенові вчителі впадали у відчай від його щирої пристрасності та загостреного відчуття добра і зла, але згодом він навчився заспокоюватися, дихати, не довіряти своїм миттєвим почуттям, чекати і бути обережним.
Стівен розстібнув манжети, сперся головою на руки і впер погляд у порожню стіну. Пролунав звук, який точно не міг належати віконниці чи дощу, – щось гучніше та людське. Це повторилося. Стівен підвівся та перейшов в іншу частину кімнати, щоби розчути краще. Він відчинив двері й обережно ступив на сходову клітину, пам’ятаючи про скрипіння підлоги. Звук виявився жіночим голосом, і Стівен був майже певен, що лунав із другого поверху. Він зняв черевики, тихенько просунув через поріг своєї кімнати і почав повільно спускатися сходами вниз. У будинку було абсолютно темно – Азер, мабуть, вимкнув усе світло, коли йшов спати. Ногами Стівен відчував, як пружинять дошки сходів, а руками притримувався за перила. Страху не було.
На площадці другого поверху Стівен завагався. Він раптом збагнув розмір будівлі та кількість можливих напрямків, звідки міг лунати голос. Звідси починалися три коридори: один до фронтальної частини будинку через маленьку сходинку, ще два – паралельні першому – вели в іншому напрямку на таку ж відстань, а потім розділялися на нові коридори. На цьому поверсі жила уся родина, слуги, а ще розташовувалися ванні кімнати, пральні та комори.