Вічник. Мирослав Дочинець
городища. Робив затеси на корі, щоб знати, як вернутися назад.
В глибині хащі гусла тиша, якась похмура, аж крижана. Птиці тут майже не озивалися, звірячих слідів не видно, зате сирі яруги повніли тучними жабами й слимаками, а з листяних куч сторожко зорили щурячі вічка. Перелізаючи бурелом, я провалювався в трухляві діри, повні червів.
Ліс гнітив, туманив очі, плутав думки. Щоб осмілити себе, я гупав палицею об дерево – і ліс здригався, хворякувато гугнів, тріщав схиленими сухаринами. І довго ще по тому тривожний шерех одлунював у вершках.
Добру годину я продирався через хащі, доки не вперся в камінну загороду. Змірявши оком приблизно сорок п’ять градусів, я повернув на полудень, вгадавши керунок за мохом на корі. Ще година ворискання з непролазній химороті – і я вийшов до знайомого потоку. Подався вздовж русла і знову дійшов до прямовисного крем’яного муру. Потік губився в розщелині, гейби пропадав під землю. Зате скальна порода тут була ніздрювата, крихка й аж іскрилася на сонці. А під нею – повно карічок від дрібних копит. Дикі кози, здогадався я. На глевкій землі тягся рівний топтанець слідів. До лісу ніякого ходу не було. Дика маржина діставалася сюди з крутого бескеття. На водопійло, розумів я. Але нащо звірині товктися під скалистою брилою?
Я підійшов ближче, лизнув кристалистий камінь – і до мене все дійшло. Сіль – от що притягувало кіз! Ножем відколов кілька грудок і вже мав у кишенях трофей на спожиток. Виходить, я не сам у сьому пустинному обручі гір. А в тому, що се таки круглий котлован, запевнився після того, як протяв ще один 45-градусний прохід на захід. І мене вивело на знакомитий яворовий місток. Зачароване коло замкнулося.
Зачумлений від думок і сумнівів, кинув тіло на ялинове лежбище і замкнув очі. Десь далеко пульсував людський світ, а тут відрубно скнів я – мізерне зерня, завіяне лихим вітром у камінну яму закрайних Карпат. Втікаючи від смерти, я впав у смертний склеп, де якусь часину, може, ще проживу черв’яком, доки сам не стану черв’якам поживою. І що ліпшого я добув?
У сьому лісі нігда не звучала сокира, нога людська не топтала тут ряст. Бо кому сюди закортить злізти, та й нащо? Сюди можна лише впасти і чудом залишитися живим, як се сталося зі мною. То хіба се не варте подяки? Я став на коліна й помолився. «Амінь!» – завершив я і постановив собі вручити подальшу долю в ті руки, що привели мене сюди. Бо що инше лишалося мені робити?
Пекучий голод скребтав кишки. Трусила передвечірня холодінь. Се змушувало братися до діла. В лісі я знайшов трутовик, пористий гриб, що смокче соки з дерев, назбирав сухого моху й бадиляччя. Се я вимостив, як гніздо, в колодязику з каміння і пішов на рінник шукати камінці для кресала. Круглі голяки не годилися, тому я наколов гранітних осколин і взявся за огненну ворожбу. Дітваком я не раз пильно слідкував на толоці за тим, як дідо Гафич викрешує вогонь.
Відщипнув кусник із губчастого трутовика і притулив до моху. Тоді почав чиркати один об другий камінці. Іскри направду цвіркали в мої долоні, гарячі