Криничар. Мирослав Дочинець
глинянку на задвірках робітень, а тут ще семимісячний сирітський доважок, чужий рот. Та ще яка чудь: вуха гострі й лапаті, волосся шерститься, а ноги, як корчулі, загнуті до чола. Аби їх вирівняти, треба прив’язувати. Двірна челядь позирає – хреститься: «Зміїний зносок. Ліпше б уже на світ не начадався». Інші підшіптували: «Не будь дурна, Влено, не зав’язуй собі ним світ. З гріхом прийшло – з гріхом хай іде».
А я жив. Божим духом жив, бо що могла дати мені нещасна вдовиця, котра не кожного дня мала й собі щось заколотити в горнятку. Бігала на ринок, просилася витирати молочні столи. А з тим, що набиралося в полотнинку, бігла домів і скапувала мені в ротеня. Коли не було що цяпати, заварювала лободу й торішнє квасолиння з чужих городів, вмочувала палець і давала мені ссати. Бувало, за возом ішла не одну годину – може, щось упаде з нього. Або знайде під корчмою відрубану голову куриці чи рибини. Доки ранні пси не винюхали.
Про псів – окрема бесіда. Повінь тої весни зайшла велика. Раз у сім-десять років потопи мордували Мукачево. Простолюд і вояцтво зігнали мостити греблю, одні носили в’язанки паліччя, інші тягали тайстри з піском. Наскочила вода і в кліп ока злизала їх загати, відрізала Росвигово від камінного города, а з ним і робутніх людей. П’ять днів ті перечікували водопілля в ліщинниках, доки наладять пором. Влена страшною гадкою літала через ріку – чи вже затих дітвак, чи вже посинів, чи вже щурі взялися за нього? Недобрим часом прийшло, недобрим і пішло…
Коли верталася, снувала іншу журу: прикопати його за греблею під тополями (там м’який піщаник), чи пустити по воді, нехай пливе за матір’ю. Воно так, треба з чогось і рибі жити.
Прийшла на дворище і обмерла. Очі напудилися більше, ніж коли Латориця міст забрала, а на ньому вози з людьми, що втікали від напасті в гори. Я на той час уже повзав. То, мабуть, про сиріт кажуть: на пожарищі трава росте скоро. Сидів голодний у хижці, дослухаючись до виття вітру, і сам ревів. Вітер дочувся і відчинив мені хлипкі двері. Мокре бур’янище обпекло холодом, і я поповз до тепла. Тепло було неподалік і пахло вогкою злежаною шерстю. Я вгніздився в нього і затих, як дитинча під материнським боком.
Влена знайшла мене в тріснутій бочці, де сука привела трійко щенят. Я лежав у смерековій стружці четвертим і ссав вимучене синє вим’я. Жінка хотіла відтягти мене, але сука грізно оскалилась. «А й правда, – подумала Влена, – що я покладу йому в рот». Саму хилитало з голоду. Там, на відрубі, вони животіли на самих орішках та кислицях. Та ще й намокли. Цілу ніч і цілий день Олену трясла пропасниця, кістки торохтіли одна об одну, товклися об тверду лавицю. Не до мене їй було. Якийсь тиждень я жирував на пессьому молоці, вигрівався в м’якому кублі. Пробував перші зубенята на костомасі, яку притягла сука.
При столярнях сторож Пальо варив клей із кісток. Розводив його в мисці, підсипав толокна й носив той приварок Олені, бо мав до неї хіть. Моє раннє дитинство знало лише ті два запахи – собачий і кісткового варива, яким просякла наша затхла куча. З ріки часом лоскітно тягло йодовою свіжістю, але нудний пах клею глушив її.
Коли Влена трохи віджила, Пальо