На тому боці (збірник). Валентина Мастєрова
сонці і вже не кладе до скрині. Там лежить одяг баби й діда. Баба довго обдивляється свою спідницю з чорними плисовими стрічками, так, ніби вона щось інше одягає коли. Оту спідницю і чорного вишитого, ще дівоцького фартуха. Ой, гарна тоді баба, якась така чепурна, наче квітка по осені. У нас вдома багато квітів – то мама доглядає. Тільки вона, коли тата чекає, дивна робиться – мені аж лячно стає. То сміється так, наче її битимуть, а то плаче й тоді б’є мене. А дід з бабою завжди дорікають мамі, що не вміла шануватися. Кажуть, що їй такого чоловіка Бог послав, якого вона й мізинця не варта. То – неправда. Мама в мене дуже красива – всі у селі про це кажуть. Бо такого довгого чорного волосся ні в кого немає. Мама коли розчісується, воно розсипається до колін, і все хвилями, хвилями. А брови… Тітка Лисавета, сусідка наша, раз казала, що такі лише на іконах малюють. Тільки боязка моя мама. Всіх боїться: і бабу, і діда, і особливо – тата, коли він має приїхати. Було розпік її дід, каже: «За який мені гріх на старості ще й байстрюка годувати?» А мама як заплаче – і з хати. А в нас і нема того байстрюка, бо тільки я та мої старші сестри. А вночі прокинулась чогось, і сама не знаю, може, того, що мама дуже низько наді мною нахилилася. Руки в неї були гарячі-гарячі. Як узялася за мою шию, я аж крикнула, бо від них мені дихати не стало чим. Мама тоді впала на підлогу і билася об неї головою. А дід почув, з іншої кімнати вийшов і каже: «Перед чоловіком кайся, а тут нічого. Спати не даєш, скажена».
А вже як діждемося того дня, то в хаті наче на весілля. Дід зранку вдягнеться у своє галіфе й нічого не робить, хіба до сусіда, дядька Логвина, заговорить та ще питає в баби, чи все до ладу. Мама сестер повичісує, стрічки їм нові в коси вплете, плаття одягне ті, що задля свята дід у крамниці купить. Такі красиві плаття і щоразу нові. А мама тоді яка гарна! Теж у нове одягнеться і, наче дівчина, всього стидається, діду в очі заглядає, поспішає робити все, що баба накаже. А я теж часто за ворота вибігаю, тата виглядаю. Баба сердиться: «Хоч би воно не перлося на очі». А мені так хочеться першою зустріти тата. Аж голова паморочиться, тільки соромлюся, бо дід плаття нового не купив і мамі ніколи мене перевдягти, ще й розчісуватись я тоді сама не вміла. У мене теж довге волосся, як у мами, тільки біле. Сестри за це мене плоскінню дражнять.
Тата завжди якась машина підвозить. Вийде він, високий-високий – коли сестер по черзі на руках підкидає, то мені здається, що вони аж до неба підлітають. Військова форма на ньому вся нова, дві маленькі зірочки на погонах проти сонця виблискують, і козирок у кашкеті лаковий. Тато ніколи на людях кашкета не знімає, може, соромиться, що лисий. Тоді він з усіма здоровкається, а баба мене щипає мовчечки. Отак, тату усміхається, а мене відпихає за себе, наче незнарочне, ще й ущипне. А я й не кричу, я однак до тата підійду. А баба тоді: «Куди ти, не лізь, загидиш його». Я не загиджу, бо тато на руки мене ніколи не бере. Тільки присяде і дивиться. Очі в нього такі гострі, здається, наче голками колють. А я йому всміхаюся. А тато встане і мамі: «Хоча б умили, а то гидко». Мама тоді мене в плечі. Я плачу, а мама каже: «Іди на вулицю гуляй». А як я піду на вулицю, як татко приїхав, гостинці привіз. Думають, що тільки вони за татом скучають – я, може, більше від усіх скучаю.
Обідають за великим столом, накритим свіжою скатертиною. Дід вино розливає в красиві стакани, що ради свята тримають. Мама дістає з печі варене й печене. Як несе тарілку до столу, здійме голову високо, гляне на тата чорними очима і вже наче нікого не боїться, бо тато мружить очі й аж за столом меншає. Він тоді велить дідові вино наливати. А дівчата, що по черзі на руках сидять, йому в тарілку їжу підкладають. Сестри в мене хороші. Старша, Таня, – мовчазна і вже в шостий клас ходить. За мене часто заступається перед дідом. А дід Таню побоюється і любить дуже, бо вона на тата схожа, тільки очі мамині. А Світлана – бабина онучка. Баба її жаліє. Часто дід з бабою сваряться через дівчат, коли котрась шкоду зробить.
Як тато лягає відпочивати, у хаті робиться тихо – чути й муху, що у вікно б’ється. Усі виходять на вулицю і навіть у дворі впівголоса розмовляють. А я прокрадуся до кімнати й дивлюся на татка. Він такий несхожий на наших степанівських дядьків. І, коли спить, я скільки завгодно можу на нього надивлятися. Правда, він іноді прокидається, і ми мовчки дивимося одне на одного. А то якось поманив до себе пальцем. Я підійшла, а він по голові погладив. Мені тоді так хороше стало. А татко відразу до стіни відвернувся. Я всім розповіла, як він мене любить. А тітка Лисавета не повірила, коли я їй сказала. У них саме тоді баба Жариха гуляла. Про неї кажуть, що вона дуже розумна. І з виду поважна, бо завжди ходить у чорному. Тітка Лисавета запросила Жариху до столу. Каже: «Сідайте, я вам свіжого молочка влю». А баба подякувала й не сіла. Бо вона каже, що не любить сиродою, а любить молоко встояним.
Вдома і при таткові баба часто називає мене пришелепкуватою. А я не хочу, щоб татко так думав. Коли я прийшла від тітки Лисавети, він саме обідав. Я стояла коло дверей і дивилася, як татко красиво уміє їсти. Мама йому каже: «Може, тобі молочка свіжого?» Мені так хотілося сподобатися таткові, і я тоді сказала: «Пхе, який той вонючий сиродій. А я от і не люблю сиродою». Татко розсердився й кинув на мене тарілку зі щавлевим борщем. Вона вдарилась об лутку і розбилася. Борщ попав на стіну і на мене, а ще скалочка з тарілки вдарила