Господь симпатизує аутсайдерам (збірник). Сергій Жадан

      І що це була за осінь, з утечами та кредитами:

      зупинки у різних норах і переїзди по тому,

      дзвінки з чужих телефонів, що були настільки убитими,

      аж помирали в руках від виснаження та перевтоми.

      Але вона мовчки дивилася, наче дійсно втішалася

      усім випадковим будинкам з дахами холодними.

      І навіть коли можна було піти – вона залишалася,

      і навіть коли можна було залишитись –

      вона виходила.

      На ніч вона читала мені церковні збірники,

      оскільки ми й не мали тоді особливого вибору:

      про всі ці дива святого Антонія,

      які мені видавались спірними,

      там, де він виходить на берег

      і проповідує перед рибою,

      розповідає рибам про те, що всіх нас об’єднує:

      про чорний папір повітря,

      на якому вже все написано,

      про страх, який ми долаємо,

      про сни, що стають об’ємними,

      наповнюючись нашим диханням,

      нашим голосом

      і нашими рисами.

      Розповідає про вітер під шкірою,

      який робить нас витривалими,

      про жіноче довге волосся, до якого прив’язуєшся,

      про глибокі проточні водойми, в яких не варто рибалити,

      аби не виловити птахів із рваними м’язами.

      Стоїть і говорить рибам,

      не маючи ні втоми, ні голоду,

      про ненадійність тонких плавників,

      якими вони тут рухають.

      І риби слухають його,

      вистромивши з води свої голови.

      Задихаються, але слухають.

      Глибокі подвір’я, на яких уночі не чути нікого,

      лише яблука падають в жорстку траву, пробиваючи листя.

      Жінки у вересні чутливі, наче пальці сліпого,

      наче в кожній із них ще один голос

      прокинувся і оселився,

      і озивається тепер до мене, і говорить зі мною,

      пояснює мені речі – таємні та очевидні:

      що навіть вода у вересні темною стає і мутною,

      пам’ятаючи все, що з нею трапилося в липні;

      що у вересні жіноче дихання гріє, ніби каміння,

      прикладаєш його до горла, аби спинити застуду,

      що в жінок восени прокидається дивне вміння –

      бачити в темряві кожну стежку і кожну споруду;

      що навіть остання вуличка зі своїми псами,

      з брамами зачиненими і нічними трамваями

      є прихистком для нас усіх із нашими голосами,

      є притулком для світел, які ми в собі тримаємо.

      Тепер і нам, думаю я, доведеться пройти крізь зиму,

      яка вже стоїть і чекає за міською стіною.

      Навіть