Українська міфологія. Володимир Галайчук

---

Скачать книгу

---

чи не має, я не знаю. Кажуть, шо в хаті мають і ведеться всьо добре, але я не знаю, як то. Воно до таких йде, хто їх приймає, бо всі їх не приймають. Тако має його, і вмирає – і не може вмерти, мусе другому передати, бо не може вмерти. Кажуть, руки просе, а так ніхто не хоче дати, і тяжко вмирає».[395]

      – «Мав… бо казав мій дідо, шо тоді, як вмирав, то йшли хлóпи старі мити (того мерцє), а тоди їм давали там горівки. І той, коли вже вмирав, то дуже кричав «Бобусь-балабусь!»[396]

      «І не вмер, і мав ґанок такий деревлєний, штири стовпи, то мусіли відкинути той ґанок, і тоди він скінчóвсі, вмер. А тоди вони його помили, то казали, що тіло було так як варене».[397]

      Якщо хазяїн нікому не передав домовика-збагачувача, той по його смерті залишався на своєму місці, переходив до нащадків або до наступних власників хати:

      – «Якби вони з тої хати переїжджали, то воно, певне шо, піде за ним. Як доруче на діти, то і на діти переходить. А як господар помирає, а його нікому не доручили, то там сидит ше».[398]

      – «Ну, якшо його нема, він не появиться. А якшо воно з роду в рід десь було…»[399]

      – «То є дуже погане. То йде з рода в рід, передаєся так».[400]

      – «Ну та там во в нас, в тій стороні, кажуть, шо ше до сіх пор є хата, шо там були ті, шо мали при собі тих чортів. Видно, [там в них] з покоління в покоління передавалось. А там на тому місці так і находить шось до сих пор. Вот одна жінка, тоже там жиє, і каже: йшла і баче – йде пан у шляпі, костюм… А вона йшла до мого брата, прийшла і питає, чи до нього ніхто не приходив, бо тут якийсь пан йшов. А він сказав, шо нікого. То їй показалось, шо якийсь пан йшов, а він до сіх пор, кажуть, там є… Ну та там була така тьотка: вони поїхали в Польщу і во то всьо покинули, і, може, вона його з собою не забрала (бо кажуть, шо забирають з собою), і він тепер тут».[401]

      Трапляються відомості, що домовик є лише в тих, хто не вірить у Бога:

      – «Єкшо людина вдома не молиця, не вірує, не свя́тит хати, то вин заходит в хату. Він сам себе не покаже».[402]

      – «Як вже людина не вірить, нічого, то вже находиця в хаті він».[403]

      На Поліссі чи не найпоширенішим є переконання, що «він в кожній хаті є» (чи у кожному хліві, у кожного господаря), «де є хазяйство, там є домовик». Водночас такі уявлення не можна назвати суто поліськими. Відомі вони й на волинських теренах:

      – «Є така приказка, шо казали – в кождого хадзяїна є домовик».[404]

      – «Домовик в каждій хаті, каже, є, в каждій хаті».[405]

      – «Кажуть, шо той домовик в кажній хаті є».[406]

      – «Той домовик в кажній хаті має бути».[407]

      – «Домовики – вони в кожній хаті є, нема хати без домовика».[408]

      На Славутщині дехто пов’язував наявність домовика з наявністю старого традиційного житла: «І це кажуть так – колишні хати старі мали домовика. То зараз такі тюрми будуєм – і нема кому в них жити. А колись, як

---

Скачать книгу