Заговорено на любов. Катерина Бабкіна
не надто непевна, ніколи йому не зайва.
Дерево виростає – колись на ньому висіла гойдалка,
дарма що лише на літо.
Дерево виростає – але до неба, скільки не виростай,
не близько.
Якщо зовсім тихо стояти – дерево майже не шарпає
жоден вітер
і менше стається різних маленьких вихорів, вигинів,
різних світел,
і наступна пташина тінь не так швидко
зникає в зблисках.
І жодних яблук чи груш, тим паче на дереві
не ростуть гранати чи апельсини;
і жодних тобі гнізд, тим паче до гілок
тепер уже точно не дістануться діти.
І дні такі нескінченні, такі золоті на ранок,
і ночі такі пронизливо темно-сині.
І дерево колише і колише випадкові пташині тіні,
і ніяк від них не втомлюється радіти.
«Стільки всього стається – якби ти знав…»
Стільки всього стається – якби ти знав!
Придорожні поля, підвісні мости,
падають зерна важкі із високих трав,
падають і починають одразу рости.
Зранку кричать птахи у міських дворах,
світиться мокрий асфальт, як морський пісок,
світло заплутується у крилах комах
і осипається вихором пелюсток.
Руки чужі обережно знімають сіль
з теплих плечей. Але руки чужі, чужі.
Дні зникають в воді, не лишають кіл,
дні, котрі називаються «на межі»,
дні очікувань, трепетних сподівань,
довгих тіней і несподіваних злив.
Відповіді з’являються без питань —
відповіді, про які ніхто не просив.
Сонце червоне всередині – гренадин.
Сонце дістане всіх – як любов чи лють.
Все, що ми мали, сміється нам навздогін,
все, що ми знали, лишилося десь не тут.
Все непевне замкнене на засув,
заговорене від панічних нічних атак.
Стільки всього стається – якби ти був,
стільки всього ставалося би не так.
«Хто-хто-хто живе в рукавичці, у нірці, в ничці…»
Хто-хто-хто живе в рукавичці, у нірці, в ничці,
в найзаповітнішій шуфляді, на найвищій поличці,
в маминій гречці, у фотографій старому стосі,
у твоєму скуйовдженому зранку волоссі,
хто живе із нами і не показався досі?
Хто збирає барви грибам і першим шипшинам,
хто вмикає такі світла і такі дощі нам,
хто буває в домі зі сміхом і ранніми кавунами,
хто по телефону прикидається нами
і говорить те, що могли би й ми,
але кращими все ж словами?
Хто за нас пам’ятає усіх, кого ми могли би
пам’ятати й самі, навіть хочем згадати ніби —
але витерлися зі пам’яті обличчя і голоси, і —
хто ховається в одязі, який ми колись носили,
що від того цей одяг потім якийсь особливо милий?
Хто за нас пробачає дрібні образи, малі порізи
хто загоює, хто прибирає сліди від сліз і
від довгого неспання з нашої шкіри,
хто на