Пляшка в пляшці. Сергій Мисько
не втрачені (повністю), додатки
Вже досить давно не був у цьому помешканні мешканцем тривалий термін. Більший і довший, а ніж кілька годин, опісля запланованої подорожі безвісти, концентрованої особистою невдачею. Пам’ятав тільки, що всі меблі продав, окрім столу, для того щоб купувати алкоголь. Жаль було спродувати політ особистого натхнення. Тому він так і залишився стояти на своїх чотирьох ніжках, посеред порожньої кімнати, на цементній основі підлоги помешкання відлюдника алкогольної формації.
Шматок качана не міг повністю перекрити отвір в пляшці, тому лише частково і непереконливо завадив вільному витіканню горілки. Так частково і так незначуще, що він не звертав, при цьому на нього особливої прискіпливої уваги. Ретельність сконцентрувалася на вживанні алкоголю. Не досить жвавому але енергійному з єдиною вадою – таємно переконатися в зворотньому переконанні.
Запопадливість була зайвою, без неузгодженого компромісу з самим собою. На все інше: стіни, вікно, двері, одиноку лампочку на стелі і саму стелю – він не адаптував свою увагу. Тільки стіл заслуговував бути привернутим його погляду. Міцний і доволі зручний стіл. Біля нього він стояв, бо не було стільця, на який би можна присісти. Та задовольняв і такий перебіг подій. Без перебільшень не переймався зайвим ентузіазмом.
Часто-густо, для нього, це був не простий стіл. І не просто стіл. Не тільки піар своїх занедбаних можливостей репродукції творчого тіла. Не зовсім огидний і покірний клейнод-копія його довіри самому собі. Невдовзі приголомшено гавив той зламний момент несподіванки, коли жалюгідне боронить велич скуту апатією.
Ледве-ледве снував туди-сюди осуд і дарував собі потім втому, варту байдужості. Вона гулко розтікалася по звільненому від горілчаних афер, організму. Хоча раз по раз намагав знову себе гепнуть і знову по дебелому, тобто зопалу 2–3 стакана градусів, завдячувати своїй послідовності і ретельності. Тоді його переставало влаштовувати якесь там аби лихо-тихо.
Недаремно він запопадливо зробив стіл дуже стійкий(якщо під найкоротшою з ніжок знаходиться ктататник), з дуже щільної і міцної деревини. Навмисно, знав себе за давніх-давен таким, яким є, тому так скорегував майбутнє. Враз по раз, після, гепання по дебелому, хотів трощити його своїми сконцентровано стиснутими кінцівками, як верхніми так і нижніми. Просто так, а інколи вряди-годи, щоб примінить до чогось стан сп’яніння.
Стіл був ні при чому, являючись в таких випадках звичайним фантомом псевдоспротиву оточуючого. Кульгавим особистим блюзнірством відокремлював скоєне від совісних присоромлень. Стіл ніколи не був для нього нав’язливою нікчемою- шкапою, втіленого в матеріальну статику. Скоріше монументом, обеліском, навіть пихою і гордістю, бо сам спромігся його створити таким неповторним і не менш потворно відвертим.
Він не намагався бути маразматиком