По той бік раю. Френсис Скотт Кэй Фицджеральд
Звучить, мабуть, дико, але я б цього нікому не сказав, окрім тебе.
– То пиши, чого чекаєш? Одрости волосся і пиши вірші, як отой Д’Інвільє в «Літературному клубі».
Еморі ліниво дотягнувся до стосу журналів на столі.
– Читав цю останню пробу пера?
– Ніколи не пропускаю. Вони виняткові.
Еморі гортав номер.
– Ого! Він що – першокурсник? – сказав він із подивом.
– Ага.
– Послухай оце! Господи!
Говорить служниця:
Чорне покривало вкрило земну твердь,
Як білі конуси, у срібному полоні,
Гойдають полум’я свічок вітри,
Як тіні, що зникають на долоні,
О, Піє, Помпіє, – ходім скоріше геть…
– І що б це мало означати?
– Це сцена в ідальні.
Вознісши руки, наче крила, догори,
Лежить вона на білім покривалі,
Немов святої лик її прекрасний,
Молю, Куніццо, вийди із пітьми!
– Господи, Керрі, про що воно? Присягаюсь, я геть не розумію, хоч сам полюбляю літературу.
– Це все досить цікаво, – позіхнув Керрі. – Правда, коли щось таке читаєш, то на думку спадають катафалки і скисле молоко. Але це – не найкращий його витвір.
Еморі жбурнув журнал на стіл.
– Нехай, – зітхнув він. – Я просто не знаю, що робити. Я й сам десь відірваний від загали, але недолюблюю всіляких диваків. Не можу ніяк вирішити, чи далі плекати свій хист і стати, приміром, видатним драматургом, чи плюнути на все і стати принстонським зализою?
– А навіщо вибирати? – знизав плечима Керрі. – Краще плисти за течією, як я. Я взагалі збираюсь грітися в промінні слави мого брата Берна.
– Я не можу плисти за течією – я хочу бути помітним. Я хочу мати вплив, хоча би з-поміж студентів. Скажімо, або бути головним редактором «Принстонівця», або президентом «Трикутника». Я хочу, щоби мною захоплювались, Керрі.
– Ти надто забагато про себе думаєш (Еморі ця думка здивувала).
– Ні, я й про тебе теж думаю. Ми маємо спілкуватись із рештою курсу, повсякчас, особливо зараз, коли так приємно бути снобом. Я б, наприклад, хотів привести якусь кралечку на бал у червні, але щоб я зміг бути при цьому невідпорно елегантним. І представити її всім нашим серцеїдам і футбольним капітанам, і таке інше…
– Еморі, – сказав Керрі, втрачаючи терпець, – ти ходиш по колу! Якщо хочеш прославитись – займись, нарешті, чимось, якщо ні – просто розслабся. – Він позіхнув. – Ходімо, нехай кімната трохи провітриться, бо ми тут накурили. Гайда вниз, подивимось футбольне тренування.
Еморі знехотя приєднався до цієї пропозиції. Він вирішив, що злет його кар’єри почнеться з наступної осені. А поки можна разом із Керрі влаштовувати веселі оказії у стінах «Універу 12».
Вони підкладали лимонний пиріг у ліжко бідолашного єврейського хлопця, або залишали весь будинок без газу, вимкнувши нагрівач у кімнаті Еморі, що дуже спантеличило пані хазяйку і місцевого слюсаря; перенесли пожитки «плебеїв-пияків»