По той бік раю. Френсис Скотт Кэй Фицджеральд
хитнув головою.
– Усім байдуже…
Майра мить вагалась.
– Але мені не байдуже…
Щось сколихнулось всередині Еморі.
– Не може бути! Ти ж закохана у Фроґґі Паркера! Адже всі про це знають.
Запанувала тиша, Еморі радів. Було щось чарівливе в Майрі, що куталась від тьмяного прохолодного повітря тут, у затишку салону. Вона була мов маленький клубочок, загорнений у хутро, із пасмами золотавого волосся, що кучерями вибивалося з-під шапочки.
– Але ж я теж закоханий… – Він зупинився, почувши вдалині звук молодечого сміху. Вдивляючись через замерзле скло, вздовж ліхтарів, які освітлювали вулицю, він побачив темні контури веселої компанії на санях. Діяти треба було швидко. Він різко нахилився вперед і схопив Майру за руку (чи то пак за великий палець).
– Накажи йому їхати прямо в Мінегагу… – палко прошепотів він. – Я хочу поговорити з тобою… Я мушу поговорити з тобою!
Майра побачила всю компанію попереду і раптом уявила свою матір (прощавайте, правила пристойності!). Вона заглянула в його очі.
– Зверніть у цей провулок, Річарде, і їдьте прямо в клуб Мінегага! – гукнула вона у переговорну трубку. Еморі, зітхнувши із полегшенням, опустився на подушки.
«Я можу її зараз поцілувати… – подумав він. – Закладаюсь, що зможу! Точно зможу!»
Небо над головою було подекуди прозоре, подекуди туманне, і ніч довкола була свіжою, наче вібрувала. Від сходинок заміського клубу простягались стежки – чорні вигинисті лінії на білому покривалі, велетенські снігові кучугури окреслювали їхні межі, як сліди гігантських кротів. Вони затримались на мить на сходах і задивились на білий святковий місяць.
– Такий блідий місяць, як тепер, – Еморі зробив непевний жест, – робить усіх таємничими. Знаєш, ти подібна зараз на юну відьмочку, без шапки, із скуйовдженим волоссям… – Її руки підхопились зібрати волосся. – Ні, облиш, ти виглядаєш чудово…
Вони поволі піднялись догори сходами і Майра пройшла у невелику окрему вітальню (точнісінько таку він намріяв, щоб вогонь у каміні горів перед великим м’яким диваном). Кілька років потому це місце стало своєрідним театром для Еморі, колискою багатьох емоційних криз. Але зараз вони говорили про вечірки із катанням на санях.
– Ти такий дивний хлопець… – спантеличила його Майра.
– Он як? Що ти маєш на увазі? – Еморі нарешті справді стало цікаво.
– Ой, ти завжди говориш про якісь дивні речі! Чому б тобі не піти кататись на лижах завтра зі мною і Мерилін?
– Я не люблю дівчат при денному світлі, – коротко відповів він, але зрозумів, що це занадто різко, і додав: – Але ти мені подобаєшся. – Він відкашлявся. – Ти для мене на першому, і на другому, і на третьому місці.
Майрині очі стали замріяними. Ото буде що розповісти Мерилін! Тут, на дивані, з оцим дивовижним хлопцем… Камін, відчуття того, що вони самі у цьому великому будинку…
Майра капітулювала. Атмосфера була занадто доречною.
– А ти мені подобаєшся від першого місця і до двадцять