Зло не має влади. Марина и Сергей Дяченко
назвав сина). Вивести його до нашого світу – подалі від Сарани…
Не тільки в Гарольда є діти. Я уявила, як повертаюся додому, обвішана дітлахами… А потім вони виростуть, і я пояснюватиму їм: я, мовляв, маг дороги, залишила ваших батьків напередодні останньої битви, бо вони все одно були приречені, й байдуже, боролась я поряд із ними чи ні.
А може, й Гарольд нехай іде? Тоді час у Королівстві спиниться, й Сарана ніколи не знищить замку, збудованого Обероном…
Але де він зараз – Оберон?
Над головою каркнув птах. За мить на пісок поруч звалився Максиміліан – його сорочка вибилася з чорних вельветових штанів. По приземленні він ретельно заправив її як слід.
– Розвідник із тебе… химерний, Ліно. Ти їх навмисно дражнила, чи що?
– Вибач, – пробурмотіла я знічено, – я думала…
– Ти думала: разів зо два торохнеш блискавкою із посоха – й вони розбіжаться?
– Вони перші напали…
– Іноді мені здається, що ти думаєш не головою, а навершям посоха… – Максиміліан глузливо посміхнувся. – Ну чого ти? Годі, я пожартував…
Я відвернулася. Він мав рацію; у пустелі панувала тиша, наче в склепі, й тільки земля ледь здригалася. Чи мені здавалось?
– Максиміліане, а що як зупинити час у Королівстві?
– Назавжди? – він міркував дуже швидко. – І комусь із магів перейти до вас?
– Ну… тобі ж однаково, де жити!
Я перевела подих. Насправді мені зовсім не хотілося, щоб Максиміліан залишався в нашому світі назавжди. (Краще б він знайшов собі якесь інше місце…)
– Мені, припустімо, не однаково… Ну, гаразд: скажімо, я назавжди перейду до вас. Усе тут перестане рухатися, рости, жити… Зависне, завмре…
– Це краще, ніж неминуча загибель, – сказала я не дуже впевнено.
– Не вийде, Ліно.
– Чому?
– А чому Стелла живе у вас, а час тут не зупинився?
– Вона перестала бути частиною Королівства…
– От і думай.
Він мав вигляд учителя, неабияк стомленого тупістю учениці. Я відчула, як червоніють вуха: авжеж, маг, який утік напередодні випробувань, недовго залишиться частиною Королівства. Коли некромант остаточно приживеться в нашому світі – час тут потече знову, й орди Сарани рушать до міста…
– Добре, Максиміліане. Я все зрозуміла, – язик у роті здавався чужим і шорстким, як наждак. – Схоже, немає іншої ради… Я стану з усіма на стінах. Разом із Гарольдом. Якийсь час протримаємося.
– Ідіотка… – сказав він здивовано.
– Що?
– Нічого, це я так, – він посміхнувся. – Це тебе не стосується.
– Не стосується?!
Він примирливо підняв руку:
– Вибач. Коли бачу щиросердого дурня – забуваю про гарні манери, це правда.
Я націлилася посохом некромантові в груди.
– Тихо, тихо, я ж вибачився! – він знову посміхався, дуже задоволений. (Було б чим тішитися…)
Пісок хрустів на зубах. Здіймався слабкий