Ключ від Королівства. Марина и Сергей Дяченко
я сама до себе.
– То йди. Там принц із дамами. Іди…
Мені захотілося тут же вивернути йому на голову тарілку з кашею. Його жалієш, до нього виявляєш чуйність, а він…
– Ну що ти знову починаєш? Наче я винувата.
Він мовчав і сопів.
– Хочеш, я піду до Оберона й скажу, що ти – прекрасний вчитель, а я просто тупа учениця? І тому не можу навчитися…
Раптом небо наче розкололось, і жахливо завив вітер.
Вістря ножа перестало світитися. Під возом розлився морок.
– Ти ось що… – заграв жовнами Гарольд. – Ти… запам’ятай: це мені Оберон звелів тебе навчити. Отже, я або вивчу тебе, або здохну просто на уроці. Причому якщо я здохну – це означатиме, що я не впорався… І не здумай нічого казати його величності – інакше пожалкуєш!
Розділ восьмий
Кришталевий грот
На ранок я так задубіла під возом, що навіть зубами цокотіти не могла. Дуже до речі були б магічні вміння Гарольда. Та коли я поцікавилася, як мені зігрітися, він, такий же синій і змерзлий, порадив:
– Побігай.
І я почала намотувати кола по мокрій траві.
От дивовижна річ: удома я після такої ночі захворіла б на запалення легенів. А тут нічого – піднялося сонечко, я зігрілася і за весь день жодного разу навіть не чхнула. Оце справжні чари!
А ще: вдома я б нізащо не протрималася так довго в сідлі. А тут їдемо й їдемо, і хоч ноги, звичайно, болять (а місце, звідки вони ростуть – ще більше), проте якихось особливих поневірянь на мою долю не випало.
А дорога на третій день нашої подорожі була казкова. Караван то спускався в долину, то підіймався на вершину пагорба, і щоразу перед нами відкривалися то темний ліс із гострими верхівками, то озеро зі смарагдовою водою, то руїни міста – аж дух забивало. Ми з Гарольдом, як і раніше, трималися всередині колони. Оберон їхав попереду. Підвівшись у стременах, я могла бачити навершя його білого посоха.
Коли ми проїздили повз руїни, з-під каменя біля самої дороги метнулося щось зелене, схоже на обривок оксамитової ганчірки, злетіло на висоту трьох людських зростів і зникло за руїнами міської стіни. Від несподіванки я натягнула повіддя так, що мій сірий коник аж запирхав.
– Що воно таке?
– Не зважай, – сказав Гарольд зневажливо. – Він просто літає.
– Хто? – я випросталася в сідлі. (Страх як не люблю, коли мене вважають боягузкою.)
– Хапавець.
– Хто-хто?!
– Ну, коли їх багато – кілька сотень – вони налітають на подорожнього зусібіч, обліплюють так, щоб не було й щілини, і… до побачення. Та коли він один – це просто дурня. Нехай літає.
– А ти звідки знаєш, що він один? І не полетів кликати на допомогу своїх родичів?!
Гарольд посміхнувся зверхньо – от, мовляв, які прості речі доводиться роз’яснювати.
– Сім’ю хапавців навіть посередній маг відстежує за три версти. От я, наприклад, можу. А якщо король повів сюди караван – як ти гадаєш, можна довіряти його величності?
Я насупилася. Справді, виходить, я не довіряю Оберонові…
– Учитися будемо? – запитала я, щоб стерти з