Легіон Хронос. Юрій Сорока
проїздив кабріолет з недавніми переслідувачами. Вони мали такий вигляд, ніби не здійснили годину тому прогулянку у лісосмугу, рухаючись на швидкості майже двісті кілометрів на годину. Кабріолет зупинився неподалік, і люди зайшли до під’їзду сусіднього будинку. Дмитро відчув, як у горлі у нього пересохло.
– Алло! – прошепотів він, підносячи браслет до губ. – Де ви там? У мене тут невеличка проблемка…
– Слухаю, Бета Чотириста Тридцять Сім.
– Мене переслідують.
– Я попрохав хвилинку зачекати.
Дмитро відчув, як його опановує лють. Емоції, які володіли ним протягом багатьох годин, потребували виходу і знайшли його:
– Але у мене, чорт забирай, немає цієї хвилинки! Послухайте, ви, досить блазнювати! Інакше я за себе не відповідаю!
– Не варто так хвилюватись, легіонере.
– Йди ти до біса, бовдуре, скажи краще, що маю робити?!
– Запитання незрозуміле.
Дмитро спересердя вилаявся і смикнув затвор автомата. Він абсолютно нічого не зрозумів, окрім одного – на тому кінці лінії зв’язку знаходиться бюрократ. І ще він зрозумів, що спасіння потопаючого – справа рук самого потопаючого. А дії варварів під час майбутньої зустрічі передбачити було неважко.
Вони просто відкриють вогонь.
Пройшло кілька хвилин. Варвари вийшли з під’їзду і попрямували до будинку, у якому знаходився Дмитро. Він відсунув від стіни крісло і присів за ним, поклавши автомат на плюшеву спинку. Одразу ж відчув полегшення. Так принаймні зрозуміло, що потрібно робити. На зміну люті прийшла якась дивна веселість. Веселість приреченого.
– Якщо це твій останній бій, Дмитре, – філософськи зауважив у порожнечу, – нікому буде написати героїчну оду присвячену твоїй пам’яті.
Внизу загупали сходами ноги переслідувачів. Двічі клацнули затвори. Дмитро поглянув на монітор браслету. Ним, як і раніше, пробігали різнокольорові сполохи.
– Бета, чи як там тебе, ти бюрократ!
Кілька секунд мовчанки, потім голос над головою промовив:
– Приготуйтесь до переміщення в локацію Легіону Хронос, громадянине.
– Та я вже до всього готовий! – в серцях вигукнув Дмитро і навів ствол автомата на двері, за якими чувся шурхіт.
Двері злетіли з петель, і перший з переслідувачів звів руку зі зброєю.
– Так-так-так! – виплюнув чергу його куций пістолет-кулемет.
– Дзень-дзень-дзень! – засвистіло у вухах від потужного голосу «калашникова», на гашетку якого натиснув Дмитро.
Варвар на мить зупинився, хитнувся, але продовжив наближатись, посипаючи кулями крісло, за яким принишк Дмитро. Його заросле щетиною обличчя, глибоко посаджені очі й масивне підборіддя немов пливли у порожнечі, наближаючись…
Він був уже на середині шляху, коли світло погасло, разом з собою забравши розмаїття звуків. Виразно запахло озоном, і Дмитро, кудись провалившись, упав і боляче ударився потилицею об невідомий, але до біса твердий предмет. Свідомість, нарешті змилувавшись над ним, полинула у чорну порожнечу.
Скільки