Легіон Хронос. Юрій Сорока
у двері. Вони тріснули і ледь-ледь подалися. Позаду почувся зойк і клацання, яке нагадувало… Так, помилки не було – клацнули два пістолетні затвори! Дмитро міг заприсягтись: у його переслідувачів є пістолети.
«Клац!», «клац!» – стріляли, використовуючи глушник. І кулі лягли зовсім близько – Дмитрові сипонуло в очі шматками битої цегли. Та що ж діється?! Ці люди стріляють без попередження, а він навіть не здогадується, чим міг заслужити подібне ставлення.
Очевидно, адреналін, який у великій кількості потрапив у кров, потроїв його сили – після другого удару дверцята не лише розчинились, а навіть злетіли з петель. Дмитро вискочив на майданчик і чимдуж кинувся сходами униз. За спиною почув ще кілька приглушених пострілів і дзвін розбитого скла. Вочевидь одна з куль потрапила у вікно.
Вогку темряву, що зустріла його біля під’їзду, Дмитро вітав, як старого приятеля. Він притьмом кинувся у кущі і за мить вже біг, задихаючись, алейкою за будинком. Давались взнаки довгі години сидіння за комп’ютером і зневага до занять спортом – йому не вистачало повітря. Додавало оптимізму лише те, що кроків позаду не чутно. Скоріш за все, невідомі переслідувачі обрали невірний напрямок руху і втратили кілька секунд. Але скільки часу він виграв, Дмитро не знав, сподівався лише, що встигне домчати до стоянки таксі за пустирем, біля зупинки трамвая.
Роздивитися переслідувачів Дмитро зміг, лише коли, задихаючись, впав на заднє сидіння легковика з шашечками таксі. Ними виявились двоє чоловіків у чорних шкіряних куртках і чорних в’язаних шапочках. Повними жаху очима Дмитро поглядав на них і ловив себе на думці, що він є лише стороннім спостерігачем, який дивиться гостросюжетний бойовик у стилі «бандитських дев’яностих».
– Вам куди? – повернувся до Дмитра водій.
Не в змозі перевести дихання, Дмитро лише активно замахав руками, вказуючи, що йому не так цікавий напрямок руху, як терміни його початку. На щастя, водій швидко зрозумів, чого від нього потребують, тож не більш як за секунду зірвався з місця, посилаючи машину у негустий потік транспорту на освітленому жовтавим світлом ліхтарів проспекті. Дмитро повернувся назад і побачив, що його переслідувачі, пробігши ще кілька десятків метрів, зупинились. Окрім машини, у якій їхав зараз Дмитро, на стоянці не було жодної. Один з невідомих звів руку з пістолетом навздогін легковику, але інший його зупинив. Дмитро повернувся і відкинувся на спинку сидіння. Відчуваючи, як на нього важкими хвилями накочується страх, вирішив покататись містом, доки не прийде до тямки. Все, що відбулось кілька хвилин тому, було настільки несхожим на звичайне життя, що здалось Дмитрові просто страшним сном.
У невеличкому приміщенні бістро було зовсім пусто. За стійкою схожий на лінивого кота бармен протирав склянки. Він без цікавості поглянув на Дмитра і продовжив займатися своєю справою.
– Не надто людно у вас, – сказав до нього Дмитро.
– Пізно, – бармен, судячи з усього, не був надто багатослівною людиною.
– Вдень більше?
– Так.
– Зроби мені, друже, чашку