Спокута. Світлана Талан
то Катря по суботах і неділях ходила з Романом до сільського клубу в кіно й на танці. Разом вони поверталися додому й ще довго сиділи на лавочці біля двору дівчини, згадуючи дитинство та їхні пригоди. Роман мріяв про той час, коли закінчить навчання й зможе піти на роботу.
– Відремонтую для мами хату, – розмірковував він. – Перекрию дах новим шифером, добудую велику веранду, підремонтую фундамент. А ще в садку збудую альтанку з дерева, пофарбую в яскраві кольори, а навкруги насаджу багато винограду, щоб заплівся навколо й утворив суцільне шатро.
– Буде дуже гарно, – погоджувалася Катря.
– А ще огорожу нову треба зробити, – мрійливо говорив Роман, – але це вже, мабуть, залишу на потім.
– Чому?
– Бо піду до армії.
– А як же тьотя Валя буде сама?
– Чому сама? Ти ж будеш навідуватися?
– Звичайно! – відповіла Катря, не помічаючи безмежної ніжності в погляді хлопця.
Коли ж приїжджав Федір, то друзі втрьох, як і в дитинстві, йшли до клубу й разом усі поверталися. Дійшовши до воріт Катрі, Роман на мить затримувався, поспіхом висмалював цигарку і швидко йшов додому. І тоді закохані шукали місце, де можна було залишитися наодинці. Лише зорі та таємничий місяць були свідками їх палкого кохання…
Осінь тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року видалася мрячною та похмурою. Майже кожного дня густі тумани застилали село, верби, білою пеленою надовго зависали над річкою так, що навіть лісу не було видно, і неясні обриси хат ледь виділялися у мряці.
В один із таких днів мати повернулася додому з роботи, бо вивихнула руку й не змогла подоїти корів.
– Оце тобі й на! – бідкалася вона. – Думала, що попрацюю місяць дояркою на підміні, підзароблю трохи грошенят. А тепер що буду робити? І людину підвела, і заробила, як Хома на вовні.
– Я попрацюю за тебе, – сказала Катря.
– А як же твоя робота?
– У мене ж відпустки ще два тижні залишилося. Ось я ними зараз і скористаюся.
– Може, не треба? Чи не знайдуть кого в колгоспі, щоб корів видоїти?!
– Навіщо шукати, якщо є я? – посміхнулася Катря й запитала: – Де твої фуфайка та чоботи?
Мати не стала сперечатися з донькою, бо знала: якщо Катря вже щось надумала, то все одно зробить по-своєму.
Уже за два дні від Катрі пахло силосом та молоком, як від справжньої доярки. Цей запах був настільки стійким, що його не можна було спекатися жодними засобами. Але Катря не зважала, бо це був запах її села, де вона народилася і вже вросла корінням.
Федько приїхав майже в обід, коли Катря повернулася додому після вранішнього доїння. Вона ще не встигла пообідати чи поснідати, бо йшла на роботу о п’ятій годині ранку, коли мати сказала, що її кличе Федько.
Катря похапки взула гумові калоші, бо надворі стояла непролазна грязюка, накинула на голову материну хустку, схопила курточку й швидко вискочила надвір.
– Ти мене впізнаєш? – засміялася вона, побачивши Федька.
– А