Спокута. Світлана Талан
поїхали долі ліпшої шукати – невідомо. А хрещений чоловіка давно помер, – розповіла, заспокоївшись, жінка.
– А його дружина? Жива ще?
– Знайшла собі іншого діда. Пустили вони мене, обігріли, а через два дні нагадали, що самим зараз скрутно живеться. Ото ж я й пішла до Лаври помолитися, долі кращої попросити у Бога. А що тепер робити? Куди голову прихилити? Чим дитину нагодувати? Я не знаю, – жінка похитала головою й подивилася на Маланку глибоко сумними очима. – Удома хоч убога, та є хата, а дістатися до неї без грошей і з дитиною на руках у мене вже не вистачить сил.
– Бери мого коня, – не роздумуючи, сказала Маланка. – Забирай підводу, а харчі, що ще залишилися, поділимо навпіл!
– Як це… забирай? – розгубилася молодичка.
– А ось так! – скинула голову вгору Маланка, аж коси по спині вдарили. – Тобі Бог дав дитину – то й збережи її, а я… Я й пішки додому дійду.
– А далеко тобі?
– Далеко. Туди, де хмари чіпляються за гори. А ти повертайся додому, там хоч дах над головою є.
Під’їли жінки перед дорогою, поділили харчі, розпрощалися.
– Вік тебе не забуду, – на прощання сказала жіночка з Полтавщини. – А про твоє щире серце й дітям своїм розповім, і накажу онукам переказати. Молитися за тебе буду щодня. Що ж тобі наостанок побажати?
– Дитинку. Іншого бажання в мене немає, – сказала Маланка, надягла вузлик із харчами на палицю, перекинула через плече та й пішла, не оглядаючись.
Дорога додому виявилася не такою вже й легкою, коли йти пішки. Маланка то йшла, то підвозили добрі люди на возі та пускали до хати заночувати. Ноги в чоботях понатирала до крові, що й ступити боляче. Уже в далечині в ясну погоду виднілися верхівки Карпат, коли вкрай змучена тяжкою дорогою жінка примітила горохову копицю посеред поля. Вирішила трохи перепочити й зарилася в неї. Незчулася, як швидко втома взяла своє, і вона заснула. Чи то сон був, чи видіння – достеменно Маланка сама не знала. З’явилася перед нею в червоному, аж мерехтливому, вбранні сама Пресвята Богородиця. Упала перед нею жінка на коліна й заблагала:
– Пресвята Богородице! Прошу Тебе, дай мені материнство! Бо не можна прожити пустоцвітом і зернятка по собі не лишити!
Суворо та пильно подивилася на неї Богородиця й каже:
– Мати твоя великою грішницею була – багато ненароджених життів загубила. Ти знала про це?
– Знала, – б’є чолом Маланка. – І прошу Тебе, пробач їй, за все пробач!
– А ти знаєш, що діти розплачуються за гріхи своїх предків?
– Знаю, – плаче Маланка. – Але ж не зможу я жити без дитини! Засохну з горя, загину!
– А ти зможеш бути гарною матір’ю? – суворо запитала Богородиця.
– Обіцяю бути доброю, найкращою матір’ю своїй дитині, – щиро поклялася Маланка й тричі перехрестилася.
– Добре, – сказала Богородиця. – Слухай мене уважно, щоб жодне слово не пропустила.
Жінка підняла свої красиві заплакані очі.
– Ти будеш мати дітей! – урочисто сповістила Божа Мати.
– Ой! –