Щоденник Іноземця. Владислав Вікторович Манжара
і меч з лезом донизу – символ захисту.
Брати штурмом град вже не потрібно. Ворота були відчинені і біля них не було нікого. Всередині Я побачив лише пусті вулиці. Біля стайні стояли декілька колісниць. З кількох були зняті колеса. Спочатку Я не звернув уваги. На тонкому шарі снігу, який тут лежав (на горі снігу було більше), виднілися свіжі сліди саней. З слідами Я знався, ми з Батьком часто полювали разом. Батько любив полювання а Я любив проводити час з ним.
Можливо, люди ще не покинули ці холодні краї. Сліди простягались по досить широкій вулиці. По обидва боки, були досить високі будинки з розмальованими ставнями, які були закриті. Напевно, це була одна з головних вулиць. От би побачити її в розквіт. Ехх…
Зовсім скоро, Я вийшов на площу. Не дуже велику, але видно, що на ній раніше активно йшла торгівля. По середині площі стояв стовп з куполом на вершині. Це, явно, ліхтар з холодним вогнем. Кілька таких з легкістю освітлюють невеличке поселення. Коли сутеніло, купол вмикався і сотні блискавок в довжину зо три лікті виривались з купола, таким чином освітлюючи все навколо. Видно, що ліхтар давно не працював. Зараз тут було пусто…
За винятком одного будинку, в якого світилось у вікні. Тут ще були люди. Так! Пройшовши через усю площу, Я зупинився біля дверей. Двоповерховий будинок з невеличким ґанком.
Стоячи майже на порозі і прикидаючи, що це може світити в середині, Я почув голос. Жіночий голос, який окликнув мене:
–
Агов! Ти хто?
Я обернувся. Із-за рогу будинку (сліди вели саме туди. Можливо там була стайня?) вийшла дівчина з оберемком гілок. Дівчина була одягнена в хутро. На голові була шапка з рудого хутра. За дівчиною показався кремезний чоловік в такій же сукні. Його борода була заплетена на дві косички, а кінці зв’язані.
–
Яка різниця. Нові обличчя в наших краях рідкість. Заходьте, добра людино. Зігрійся. Напевно змерз. Влаштовуйся зручніше, Я скоро підійду і ти розповіси, звідкіля ти прийшов.
Чоловік зайшов в будинок. Дівчина продовжувала дивитись на мене, а потім махнула оберемком, запрошуючи в дім. Всередині було тепло та затишно. Затишку додавали дві картини. На одній з них було зображено ліс, а над лісом вставало сонце. Тему іншої Я смутно розумів, тому її описувати не буду, щоб не зіпсувати вражень, якщо ви її побачите.
Ця кімната була, напевно, обладнана для зборів. Декілька столів з лавами. За одним з них сиділи троє чоловіків. На вигляд, молоді, також одягнені в хутро. Напевно, всі тут віддають перевагу шкурам, як найкращому утримувачу тепла. Така сукня обмежує їхні рухи. Це не мій костюм, в який вшито синтетичні матеріали для утримання тепла під підкладку.
Всі троє дивились на мене з цікавістю і подивом. Одразу за мною зайшла незнайомка. Той чоловік, якого Я зустрів на дворі, підкидав дров у пѣч і сказав:
–
Дивіться. Нове обличчя. Навіть не сподіваєшся когось побачити і тут на тобі. Просто до оселі забрідає якийсь хлопчина. Дочко, дай гостеві щось поїсти. Голодний, мабуть, з дороги.
Дочка кивнула