Захар Беркут. Іван Франко
се потрібним.
– Ти сам… збирати копу? – спитав зачудований Максим. – Без наших закличників? Без нашого знамена?
– У мене свої закличники і своє знамено.
– Але ж на твою копу ніхто з наших громадян не піде. А наша копа як осудить, так у нашій громаді й буде.
– Побачимо! – сказав гнівно й уперто Тугар Вовк. В ту саму пору наблизилися наші пішоходи до закличників. Побачивши боярина, закличники поставили знамено, а один із них відізвався:
– Боярине Тугаре Вовче!
– Ось я, – відповів боярин понуро.
– Завтра на копу!
– Чого?
Але закличники на се не відповіли нічого і пішли дальше.
– Не їх діло, боярине, говорити чого, – пояснив Максим, стараючись якомога втихомирити нехіть боярина до тухольської громадської ради. По довшій мовчанці, під час котрої вони все йшли селом, Максим знов зачав говорити:
– Боярине, позволь мені, недосвідному, молодому, сказати тобі слово.
– Говори! – сказав боярин.
– Прийди завтра на копу!
– І піддатися вашому холопському судові?
– Що ж, боярине, тухольська громада судить по справедливості, а справедливому судові хіба стид піддатися?
– Таточку! – вмішалася й Мирослава до тої розмови. – Зроби так, як каже Максим. Він добре каже! Він урятував моє життя, – він же ж не хотів би тобі зле радити; він знає добре тутешні звичаї.
Тугар Вовк знехотя всміхнувся на ту правдиво жіночу логіку, але чоло його швидко знов наморщилося.
– І вже ти протуркала мені уші тим Максимом! – сказав він. – Ну, урятував тобі життя, я і вдячний йому за те, і, коли хочеш, дам йому пару волів. А тут знов о інші річі йде, до яких не слід мішатися ні тобі, ні Максимові.
– Ні, боярине, – відмовив на се Максим, – ти чей не схочеш унизити мене відплатою за моє незначне діло. Ані я, ані мій батько не приймемо ніякої відплати. А то, що я тебе прошу прийти завтра на копу, я роблю тільки з щирої прихильності. Я рад би, боярине, щоб між тухольською громадою і тобою була згода.
– Ну, нехай і так, – сказав вкінці Тугар Вовк, – прийду завтра на тоту вашу раду, але не на те, щоб їй піддатися, а лиш на те, щоб побачити, що се за рада буде.
– Прийди, боярине, прийди! – скрикнув радісно Максим. – Побачиш сам, що тухольська громада вміє бути справедливою.
Приречення Тугара Вовка облегшило серце Максимові. Він став веселий, говіркий, показував Мирославі направо і наліво, що було гарного й цікавого довкола, а гарного й цікавого було багато. Наші пішоходи були саме серед села і на середині тухольської долини. Стрімкі скалисті береги кітловини світилися по обох боках далеко, мов рівні, високі мармурові мури. Потік плив посеред села, тут же біля дороги, шумів і пінився, розбиваючись по каменях, котрими усіяне було його дно, і навіваючи свіжий холод на всю долину. По обох боках потока, якого береги були досить високі, прорізані в намулі давнього озера, побудовані були кашиці[70] (загати) з річного каміння і грубих смерекових палів та колод, щоб охоронити