Брама Расьомон (збірник). Рюноске Акутаґава
ся читання запоєм європейських авторів, від Франса та Ібсена до Бодлера і Стріндберґа, а згодом прийшло знайомство з Гоголем, Достоєвським та Л. Толстим. У 1913 році Акутаґава вступив на відділення англійської літератури Токійського імператорського університету і відтоді серйозно підступився до літературної творчості. Ще в університеті він започаткував серію талановитих новел, одразу ж помічених фахівцями, в першу чергу Нацуме Сосекі. Але перш ніж говорити про це, варто сказати, що собою являла Японія і японське суспільство на початку ХХ століття.
В час формування юного Акутаґави як особистості добігали кінця роки революційних перетворень країни після «відкриття Японії» і буржуазної революції Мейдзі (1868) – історичної епохи «Мейдзі ісін». Якщо навіть облишити осторонь геополітичні потуги держави і її воєнні успіхи (перемога у війні з Росією), то не можна не визнати, що для Японії кінця XIX – початку XX століття це було десятиліття якісного прориву в житті суспільства від закритої для зовнішнього світу, економічно відсталої країни замшілого феодалізму до країни буржуазної, аграрно-промислової, долученої до світових цінностей науки і культури свого часу. Японія першою в Азії прийняла конституцію, провела адміністративні й економічні реформи, створила сучасну систему освіти; суспільство жадібно вбирало наукові знання, техніку і технології, кращі взірці європейської культури і мистецтва, адаптуючи все це до традицій своєї самобутньої цивілізації і культури. Країна трансформувалася навіть зовнішньо – усе, починаючи від структур державного управління до вигляду солдатських одностроїв, скрупульозно копіювалося з європейських зразків, еліта суспільства напружено намагалася зрівнятися із Заходом і в матеріальному, і в духовному плані.
За таких умов народилося і виросло нове покоління японців з освітою, що поєднувала японські культурні традиції та досягнення світової науки початку ХХ століття. Представники цього покоління продемонстрували світу таку шалену активність, що почались було розмови про «жовту небезпеку». Справа в тому, що світ попервах побачив у дії японську воєнщину і хижаків-бізнесменів. Японські неофіти в розбудові капіталізму виявилися наступниками навіть не самураїв (ті шанували хай і жорсткий, але благородний кодекс честі – бусідо), а піратів. Акутаґава дав тим гірку характеристику в своїх «Словах пігмея»: «Японські пірати довели, що й ми, японці, цілком здатні бути на рівних з великими державами. У грабежах, різанині, розпусті ми аж ніяк не поступались іспанцям, португальцям, голландцям, англійцям, які припливли до нас у пошуках “золотого острова”». Безумовно талановиті політики і військові, юність яких пройшла на рубежі століть, в ім’я примари «Великої Японії» зрештою ввергли країну в полум’я Другої світової війни. Разом з мільйонами людей самі загинули в тому полум’ї, або були поглинені водами океану з бойовими кораблями, або закінчили свій шлях на шибениці.
Але в ту ж епоху постала й інша молода Японія – подвижники духовної культури і технічного прогресу. Покоління, до якого належав й Акутаґава, дало країні видатних конструкторів, науковців і менеджерів, когорту перших японських нобелівських лауреатів (і фізиків, і ліриків), видатних діячів культури і мистецтва. Відповідно, тоді ж перед світом постав і образ Японії як країни високої культури, цивілізації, що достойна стати поруч із європейською цивілізацією.
У творчості Акутаґави в цьому відношенні є знаковим образ панни Хризантеми в одній із ранніх новел – «Свято хризантем». На відміну від сталого образу японки попередніх епох, сповитої, мов лялька, в кімоно – панночки-метелика (тьо-тьо-сан), перед нами постає високоосвічена, кмітлива красуня, на якій «блідо-рожеве бальне плаття, вишукана блакитна оксамитка навколо шиї, духмяна троянда в густому волоссі»; вона уособлює красу японської жінки в молодого покоління епохи Мейдзі. У великому палаці, уквітчаному хризантемами, на хвилях вальсу «Голубий Дунай» наша героїня, панна Акіко, пливе людським гойдливим морем вишуканого балу з блискучим французьким морським офіцером. Сором’язливим усміхом відповідає нашіптуваним на вухо компліментам французькою мовою: «Ви можете сміливо показатися на будь-якому паризькому балу. І зачаруєте всіх. Ви схожі на дівчину з картини Ватто». Сплив час, відгриміла Перша світова війна. Колишня Акіко – тепер уже пані Н. – у поїзді по дорозі на курорт завела розмову з молодим письменником, який віз знайомій хризантеми. Згадала про той бал, свято хризантем в її юності. «Молодого чоловіка не могли не зацікавити ці спогади, почуті з перших уст.
Коли розповідь було завершено, молодий чоловік без усякого наміру запитав:
– Вам не відоме ім’я цього французького офіцера?
Відповідь була зовсім несподіваною:
– Авжеж, відоме. Він назвався Жульєном Віо.[1]
– Значить, це був Loti. Той самий П’єр Лоті, який написав “Панну Хризантему”».
Слід сказати, що свого часу згаданий роман справив сильний вплив на формування іміджу Японії. До того ж Європа відкрила для себе японське мистецтво. Тож в Європі на рубежі ХІХ і ХХ століть можна було почути жарт:
– То як вам «жовта загроза», пане?
– О! Вона чарівна.
У