Страта. Марина и Сергей Дяченко
просто в його скляні очі. – Це неправильний світ!.. Його немає! Це модель. Ви всі – модель. Вас придумав Анджей!..
Сусідські дітлахи з цікавістю дивились, як її, скуту наручниками, що викрикувала безглузді фрази, ведуть до машини.
Розділ третій
Психіатрична експертиза визнала її осудною. Медична комісія визнала її здоровою.
Ірена доклала всіх зусиль, аби скоріше забути подробиці огляду.
«Ви МОДЕЛЬ, – з посмішкою говорила вона лікарям і санітарам. – Нічого не можу з цим вдіяти. Вам прикро, але це так: ви – лише тіні інших людей. Ви – уявлення Анджея про те, якими мають бути люди… Вибачайте».
Її визнали симулянткою.
Призначений був день суду; Ірена насолоджувалася тимчасовим спокоєм. Її не турбували ні лікарі, ні адвокати, ні слідчий. Натягнувши до підборіддя сіру казенну ковдру, вона перечитувала нотатки в записнику і навіть спромоглася на нову: «Весь світ – лише тінь…»
Фраза вразила її своєю оригінальністю.
Думати про те, чому не спрацював канал, скоро набридло. Ну, не спрацював – і не спрацював. Звичайна річ. Можливо, щось подібне сталося з Анджеєм. Він потрапив під коток власної вигадки – не зміг зупинити ним же запущену круговерть…
Думати про те, Анджей мертвий чи імітував власну смерть, – вона уникала. Так чи інакше, скоро все з’ясується. Те, що Ірену чекає смертний вирок, ні у кого не викликало сумнівів; вона, в свою чергу, не сумнівалася, що Анджей (якщо він живий) ніколи не допустить такого повороту подій. Якщо моделятор живий – то тільки для того, щоб спостерігати за спійманою в пастку Іреною. Якщо це витончена помста (за що?!), то всього, що вже сталося з нею, достатньо для задоволення навіть дуже хворого самолюбства. І до споглядання її страти Анджей навряд чи дійде. (Хоча, знову ж таки, хто його знає…)
Імовірність того, що Анджей справді мертвий, Ірена в розрахунок не брала.
Зал суду зберігав сліди колишньої величі. Зі стелі сліпо дивилися облуплені барельєфи. За довгим столом сиділи люди в темному одязі, за чиїмись потилицями височіли високі спинки крісел, – Ірена подумала, що це по-своєму велично. Років сто тому, напевно, оксамит на підлокітниках мав зовсім свіжий вигляд…
У залі було повнісінько народу. Окремо сиділи батьки загиблих дітей – в їхній бік Ірена з самого початку вирішила не дивитися. То була її мертва зона; дуже скоро вона почала відчувати її, неначе клаптик власного тіла – онімілий і запалений. Її погляд притягувало до цих нерухомих людей, але жах подивитися їм у вічі був сильніший.
По всьому залу снували репортери. Ірена болісно мружилась од спалахів; репортери видавались їй голками, які снують крізь тишу і чиїсь нарікання, вони тягнуть за собою нитку майбутніх сенсаційних матеріалів…
Чи то в залі бракувало світла, чи то перед очима в Ірени стояла напівтемрява – але їй було важко розрізняти обличчя. А вона все виглядала, наполегливо виглядала, долаючи різь в очах…
Кого?
Анджея Кромара. Кого ж іще?…
Серед свідків були зовсім незнайомі люди і декотрі Іренині сусіди. Хлопченяті Вальку