Страта. Марина и Сергей Дяченко
підсумувала вона почуте.
Літагент досить добре встиг вивчити свою підопічну, щоб розрізняти всі відтінки цієї її звичної фрази.
– Пані Ірено… Бажано конкретної розмови, не по телефону. Де ми могли б зустрітися?
Вона зітхнула:
– Я візьму до уваги…
– Домовились, – голос у трубці спохмурнів. – Я передзвоню завтра вранці…
– Гаразд, – сказала вона з полегшенням і поклала слухавку.
Сенсей крутився коло ліжка, ліз лапами на плед, нахаба такий, лапи у нього – бруднющі…
…Ви даремно вірите, хлопці, що там, у цьому реальному світі, ви опинитеся в рядах сильних, знайдете гідне місце… Адже ті, хто дійсно вміють знаходити вигідне місце, – опиняються там в БУДЬ-ЯКОМУ світі… Вони будь-що перемагають на виборах, бо орудують мільйонами і зовсім не читають казок. Отож ви обманюєте себе, хлопці… А я вас обманювати не збираюся…
– Які дурниці! – сказала вона вголос. – Теж мені проблема…
Знову – телефон. Господи, ще один дзвінок – і вона відключить його…
Дзвонила знайома. Не так щоб дуже близька – але цілком приємна. З тих, із ким цікаво розмовляти двічі на місяць і бачитися двічі на рік…
– Ірено? Що ти робиш сьогодні ввечері?
– Спатиму, – сказала вона відверто.
– А хочеш, ми заїдемо за тобою? Сьогодні річниця весілля Ігоря і Янки, ми хотіли б…
Ірена ледве пригадала, хто такі Ігор і Янка. Ах, так, досить симпатична пара…
– …Цікаве товариство. І кілька твоїх читачів-шанувальників, ти їх іще не знаєш… Всі дуже хочуть тебе бачити. Ну як, їдьмо?
Ірена мовчала. Голос у слухавці трохи втратив певність:
– Ірено… ти здорова?
Вона подумала, що слід відповісти «ні». Відмогтися хворобою, щоб ніхто не образився…
Вставати зараз із канапи? Одягатися, робити макіяж? Їхати кудись, аби повернутися за північ із важкою головою, у шлейфі чужих терпких духів і сигарет…
Черепаха під настільною лампою флегматично рухала щелепами.
– Вибач, – Ірена зітхнула. – Але я не поїду. Занадто багато… – вона хотіла сказати «підстав для роздумів», але в останній момент виправилася: – занадто багато роботи…
– Але ж це тільки один вечір! – приятелька, судячи з голосу, все-таки образилася. – Ми ж не так часто… тебе турбуємо!
– Вибач, – Ірена знала, що через кілька хвилин по тому в голові у неї з’являться вагомі і доречні виправдання, але вислухати їх буде вже нікому…
Сенсей і черепаха давно звикли до її монологів у порожнечу. І, можливо, знали усі її аргументи наперед.
Вона підмела в дворі. Задивилась, як сідає за гори сонце, тоді розпалила багаття, спробувала по диму визначити погоду на завтра – не вийшло. Сенсей бігав як навіжений, відкидаючи задніми лапами груддя землі, і його захват частково передався Ірені. В повітрі відчувалася весна…
Телефонний дзвінок вивів її зі споглядального настрою. Телефон дзеленчав довго і наполегливо – Ірена йдучи нарахувала п’ятнадцять дзвінків.
– Пані