Принц України. Тимур Литовченко
зобов’язувала його вчиняти саме так, а не інакше.
Отже, саме Олександра Петрівна, стиснувши в кулаці весь біль свого серця, намагаючись зобразити на обличчі властиву янголам (навіть тим, крила яких зламані) м’якість та ще й погладжуючи загривок товстушки Мукі (до якої тепер відчувала особливу прихильність), сказала наступне:
– Загалом, з огляду на все, що сталося в Києві за останні півтора місяці, ми з батьком ухвалили дуже непросте для всіх нас, але необхідне в подібній ситуації рішення. Не далі як найближчого понеділка ви всі маєте поїхати до Одеси…
– До Одеси?! Як, себто, до Одеси?…
– Даниле!..
Недоречність його схвильованого запитання на цей раз була надто вже очевидною, тому підліток присоромлено замовк. Олександра Петрівна оглянула решту дітей, які напружено мовчали. Ну що ж, схоже, можна продовжувати:
– Отже, ви поїдете до Одеси. Як довго пробудете там – сказати не можу. Ми з батьком думали, що всі випробування, які випали на долю нашої родини, залишилися позаду. На жаль, дуже схоже, що ми помилилися.
Дружина гетьмана прекрасно уявляла, про що зараз подумали діти: ясна річ, про померлого нещодавно братика Павла і про хворобливий стан матері. Ах, якби все обмежувалося лише цими двома сумними подіями!.. Тільки ж воно далеко не так. І знати про решту нещасть дітям абсолютно ні до чого. Особливо про те, що на їхнього батька готується замах.[38]
Самій Олександрі Петрівні про це під великим секретом повідомив чоловік. Беручи до уваги її стан, він довго вагався, чи варто взагалі говорити про це. Тільки ж від дружини нічого не сховаєш! Керуючись лише їй самій відомими знаками, а ще більше інтуїцією, яка гранично загострилася внаслідок хвороби, жінка безпомилково відчула насування загрози. Вона настільки гаряче благала Павла Петровича розповісти всю правду, що гетьман почав справедливо побоюватися, як би через приховування таємниці його коханій Олександрі Петрівні не стало зле. Тому розповів все те, що знав сам: з надійного джерела гетьманська контррозвідка отримала достовірні відомості про підготовку замаху. У світлі жахливої загибелі німецького головнокомандувача фон Айхгорна, до даних відомостей слід було ставитися з усією можливою серйозністю.
І оскільки ціною помилки могло бути життя глави Української держави – ні в якому разі нічого нікому не повідомляти.
Ані півслова! Навіть жодного натяку!!! Особливо дітям.
До речі, саме офіцери контррозвідки порекомендували гетьману вислати дітей з Києва кудись у провінцію. Від гріха подалі, так би мовити.
– Себто, в Одесу… – замислено мовила Єлисавета. – А як же ви самі, матінко?
– Я залишуся з вашим батьком, – Олександра Петрівна трохи помовчала і, зважуючи кожне слово, повільно додала: – Ти маєш розуміти ситуацію, донечко. Моя підтримка дуже потрібна вашому батькові, бо я – його дружина перед людьми та Господом. Водночас, якщо я поїду разом з вами, мені без нього буде ще гірше, ніж йому без моєї підтримки…
– Ми з сестрою розуміємо вас, матінко! Авжеж, розуміємо.
– Маріко!
Рішення про підготовку замаху на гетьмана Павла Скоропадського ухвалила група терористів, пов’язана з російськими більшовиками, 15 вересня 1918 року (див. Хронологічну таблицю).