Колекція гадів (збірник). Андрій Кокотюха
Знаємо ми таких! – зробив висновок той самий бувалий у бувальцях.
– Гастролер[1], ясна справа! – долучився до нього ще один, поважний пузатий дядько з піжонською палицею.
– Цікаво, чого це він із Києва, а без дорослих? Батьки твої де, хлопче?
Денис не міг сказати про себе, що він бував у подібних бувальцях. Але серед його київських знайомих по району траплялися і відверто злодійкуваті типчики, від дружби з якими мама мало не щодня застерігала сина. Та й у бабусиному селі не всі місцеві були зразком достойної поведінки. Тому щось підказувало Черненкові: огризатися зараз не треба, лише собі нашкодиш. До того ж ситуація, попри всю свою дурнуватість та неймовірність, справді виглядала дещо підозрілою. Один, без дорослих, у чужому місці, та ще й звинувачений у нападі на дівчинку Полю в картатих шортах…
– Пропустіть! Пропустіть! – почувся зовсім близько знайомий голос, і крізь гурт цікавих пробився ліктями Максим Білан. Оксана і Мавка не відставали від нього. Ще не розуміючи до кінця, що сталося, Максим уже запитав голосом, повним відчаю: – Куди ти вліз? На хвилину тебе лишити не можна!
– Гляньте, їх тут ціла банда! – реготнув пузатий добродій.
– Сам ти банда! – не витримав Денис.
– Ти диви, який нахабний та зухвалий! – обурився пузань. – Пане міліціонер, заберіть його і всю оцю компанію заразом. Бо життя від них не стало!
– Стоп, стоп! – замахав руками Максим. – Почекайте! Давайте розберемося, що тут відбувається! Це – ніякий не злодій, а друг мій, Денис Черненко! Ми в гості сюди приїхали, вперше у вашому місті, лише кілька годин! І отак ви нас зустрічаєте? Така у вас тут гостинність?
– Дуже ти старопупий! – гримнув міліціонер. – Друг твій, кажеш? А чому твій друг не може бути злодієм? У нього що це, на лобі написано?
– Що і в кого він украв? – запитав Максим.
– Ось, гроші в дівчинки, – кивнув міліціонер на потерпілу.
– Коли?
– Півгодини тому.
– Вже помилка. В цей час Денис був поруч із нами, – враз він запнувся, розгублено глянув на дівчат. – Він же стояв поруч, правда?
– Ми не бачили, – майже хором відповіли Мавка і Оксана. – Точніше, не звертали уваги. Ми ж захопилися розмовою…
– Все одно! – вперто вів своє Максим. – Ви ж не думаєте, що Черненко, поки ми захоплювалися розмовою, встиг когось тут пограбувати? І хіба він узагалі може когось пограбувати? Дівчинко, як це сталося? Ти не помилилася?
Поліна нічого не відповіла, лиш опустила голову.
– Досить! – не витримав вусатий міліціонер. – Тут, серед площі, ми не будемо розбиратися! Пройдемо у відділення, там поговоримо! Є свідки? Хтось бачив, як це сталося?
Люди чомусь дружно глянули на пузатого пана. Той знітився, щось пробуркотів і посунув від місця пригоди. Кирпатий тато Поліни рішуче взяв дівчинку за руку.
– Знаєте, тут справді треба розібратися. Моя донька впізнала свого кривдника, але все це чим далі, тим гірше виглядає. Ходімте у відділення.
– Він справді не місцевий? – запитав міліціонер