Ідеологія. Дмитро Донцов
від будь-яких окультних сил, що стояли над ними й охорона від будь-яких жертв, це був ідеал нашого провансальства, ідеал суто плебейський.
Але від прагнення до захоплення влади, від будь-якої агресії, вони «в національних питаннях не йшли дальше тієї границі, яка визначалася потребою самооборони, оборони своїх економічних і культурних, мінімальних» інтересів. Особливо ненависний був їм принцип державного насильства.[180] В народі, як і тодішні москалі, від яких вони взяли свою науку, бачили вони щось містичне; все, що виходило з глибин народних мас, набувало в них тим самим вищу, містерійну силу; vox populi був для них vox Dei. Вони були експонентами маси. Їхнє поняття про народ не було поняттям тих, хто хочуть його кудись вести, в довірі до своєї великої правди, яку вони носили в серці і в ім’я якої закликали масу йти за ними до своєї мети, не спиняючись перед жертвами; ні, їхнє народолюбство це була слізливо-сентиментальна любов мирного провінціала до рідного оточення, його «благоденствія і мирного житія його затишної парафії». Це не був націоналізм нації, суто релігійна ідеологія, з волею будувати, зі завойовницьким інстинктом, зі жагою панування та влади. Це був вузько обмежений націоналізм провінції, сентиментальна ідеологія, яка прагнула лише визволити особу від будь-яких пут і забезпечити їй не закаламучене спокійне життя під чиїмись опікуючими крилами. Свій патріотизм вони принизили до любові, до рідної сторононьки, до її звичаїв, до регіоналізму.
Замість вкласти в поняття нації велику ідею, високу ціль, що стояла б понад партикулярним, вони зробили собі Бога з феноменального: обмежили об’єм поняття нації. Замість включити в поняття нації не тільки «нині», але й «завтра», вони задовольнилися лиш першим; вони обмежили поняття нації в часі. Вони були поза часом, а їхня ідея – ні ретроспективною, ні проспективною, без традицій вчора, без завдань завтра. Взиваючи до розуму та виклинаючи відчуття, фанатизм, вони зробили національне почуття плитким і яловим; обмежили його інтенсивність. Відповідно до цього пристосувався й увесь їхній світогляд, який знав замість легенди, міфу – погідну й нудну утопію; замість руху – спокій, а замість протесту – немічний жаль.
Суттю такого світогляду була недовіра до вибуховості, до пристрасті. Supremus motor людської душі був розум, не воля. На чинний спротив і агресію той світогляд не міг спромогтися. Він боявся бути жорстоким до чужих так само, як і до своїх; боявся обом накинути свою волю, повести своїх за якоюсь блискучою оманою. Коли б він вірив у ці останні, взагалі в окультні сили, то знав би лише ідею та протест в ім’я її, хоч би це й мало завдати болю окремому. Але для нього це окреме було суттю, і тому коли в страшній боротьбі за існування воно гинуло – єдине відчуття, яке опановувало його, був тілесний біль, сум. Там, де не універсалія мала реальність, а партикулярне, вічний приплив і відплив людської енергії викликав лише песимізм і нудний біль. Наше провансальство не розуміло таких фантазій, як релігії, національні