Ідеологія. Дмитро Донцов
становище Європи в постійному русі народів і країн.
Як у тридцятилітню і столітню війну, як 1648-го і 1709 року, як під Каннами і Саламіном, ідея, яка керуватиме конфліктами, що назрівають, буде ідея нації, ідея людської спільноти, що є або хоче бути організованою в окрему політичну одиницю…
І в такий момент наш народ стоїть знедолений і «обезмозглений» (decerebre), як сказав би Барес, без національного «вірую», і без сильної волі боротися за нього; маючи замість національного ідеалу надтріснуті скрижалі старих вивітрених «мудрощів», мляву саламаху з поступу, еволюції, міжнародного братерства й інших інтернаціоналізмів, – отруйного зілля для здорового народного організму; засад, прекрасних для народів-провінцій та їхніх ідеологів-провансальців, але не для народів-націй.
У цій книзі я хочу усталити поняття українського націоналізму, так, як його розумію. А розумію його не як ту чи іншу програму, не як відповідь та завдання нинішнього дня (і тому нехай не розгортає цієї книги той, хто шукатиме в ній аргументів за тією чи іншою «орієнтацією», партійною «програмою» чи формою правління), – лише, як світогляд. Як певний світогляд, протиставляю своє поняття націоналізму дотеперішньому нашому націоналізмові XIX століття, націоналізмові занепаду або провансальству. До цього типового провансальства я зараховую (виймаючи з нього те, що треба вийняти) дивну мішанину з кириломефодіївства та драгоманівщини, легалістичного українофільства й народництва з їхніми крайніми течіями, марксизму та комунізму з одного боку, есерівства та радикалізму – з іншого, нарешті – з правих ідеологій, починаючи від Куліша та закінчуючи неомонархізмом.
Ці напрямки різнилися між собою не в одному стосунку, навіть поборювали себе взаємно, але тим не менше всі вони вкорінялися на тому самому світогляді, якому, як світогляду занепаду, протиставляю тут інший, йому засадниче ворожий.
Початки того, що розвиваю тут, розвивав я з того часу, як почав писати; отже те, що пишу, в суті речі ні в чому не відрізняється від того, що я писав досі. Лише тепер я намагався увібрати в систему те, про що перед тим писав уривками або натяками. Яка мета цієї книги? Вплинути на формування української національної ідеології, яка, я в це вірю, вийде переможно з розбрату умів наших днів, – і тим самим вплинути на перебіг майбутніх подій. Хто сумнівається в можливості такого впливання, нехай пригадає собі слова Емерсона: «Будь-яка революція була спершу думкою в мізках однієї людини».
Позитивну частину цієї книги мусіла випередити частина негативна, критика нашого «провансальства», хоч цілковите розуміння цієї критики можливе щойно після прочитання другої частини. Характеризувати наше провансальство я мусів його ж таки словами та фразами, не тому, що мені хотілося перенавантажувати книгу цитатами (які уживаю не як докази, а лише як ілюстрацію), а тому, що своїми словами мені просто неможливо було сформулювати настільки необов’язково чужу мені ідеологію.
Частина перша
Українське провансальство