Стріляй, як дівчисько. Мері Дженнінґз Геґар
назад; тата рідко хто міг побачити без густих вусів. Він був кимось середнім між Джорджем Клуні, Бертом Рейнольдсом і Фоґорном Леґорном. Я любила його всім серцем. Девід не був моїм біологічним батьком, але виховував мене з десяти років.
Мій «справжній» батько, жорстокий расист і нікчема, на той час, хвала небесам, уже давно не жив із нами. Після жахливого шлюбу з моїм біологічним батьком мама знайшла свого принца Чармінґа в подобі балакучого ковбоя, який міг сміятися, аж поки йому почервоніє обличчя й перехопить дух. Мій вітчим показав мені, що таке справжня любов. Я не була його дитиною, але він любив мене, як рідну, – не тому, що мусив, а тому, що так йому хотілося.
У моїй родині всі знали, що я мрію бути льотчиком-винищувачем. Я казала про це ще тоді, як була маленькою дівчинкою. Я знала це з того часу, як уперше подивилася «Зоряні війни». Я хотіла бути Ганом Соло й летіти на «Тисячолітньому соколі» через астероїдне поле. Девід, ветеран В’єтнаму, розповів мені, що означає служити своїй країні незалежно від того, чоловік ти чи жінка. Він ніколи не відмовляв мене від цих амбіцій, не говорив, що дівчата не керують літаками в бою, хоч тоді ще жодна жінка не була льотчиком-винищувачем.
Він завжди казав: «Горошинко, я переконаний: якщо ти чогось хочеш, то зробиш це». Девід навчив мене, що дух війни не належить тільки чоловікам. Йому ніколи не треба було багато слів; він просто ставився до мене так, як до рідного сина, мого названого брата Джеремі. Він зроду не говорив, що я найсильніша дівчинка чи найхоробріша «жінка» з усіх, кого він зустрічав. Для нього я завжди була просто сильна і просто хоробра. На мене чекало велике випробування, і він пишався мною вже за те, що я зроблю спробу. Таким був Девід. Хай там що, він завжди стояв на моєму боці. Аж раптом його не стало.
Мій перший спогад – спогад чотирирічної дівчинки: я бачу, як мій біологічний батько штовхає маму просто в скляні двері. Моя десятирічна сестра намагається захистити маму і б’є його ззаду, щоб він відчепився від неї, а я просто сиджу біля каміна й безпорадно дивлюсь, як він бігає за нею круглим цокольним поверхом нашого крихітного двоповерхового будиночка у Ферфілді (штат Коннектикут).
Елейн стрілою мчить через арку в їдальню, оббігаючи стіл та стільці, і крізь двері, що прочиняються в обидва боки, – на кухню, а він наступає їй на п’яти. Вона зробила щонайменше одне таке коло, аж поки він ухопив її за волосся. Батько підняв сестру за горло сантиметрів на тридцять над підлогою і притис до стіни в їдальні, а мама волала, що він завдає дитині болю й просила відпустити. Я міцно притисла коліна до грудей, щосили намагаючись уявити, що нічого не відбувається і це не моє життя.
Не знаю, чи в ту мить, а чи пізніше я усвідомила, що більше ніколи – ніколи – не опинюся в такій пастці: слабкою, нездатною захистити від лиха тих, кого люблю. Однак я точно знаю, що над усе на світі ненавиджу страх.
Моя мама, Ґрейс, виросла у Джексонвіллі (штат Флорида), і в її родині теж процвітала жорстокість. Думаю, саме тому вона так довго мирилася з вибриками мого біологічного