Золота осінь Гетьманщини. Валентин Чемерис
не раз звертався до Монса, а за його допомогу дарував коханцеві імператриці породистих коней та карети.
Не скупився ніколи. Річ у тім, що цар уже стомився від нестримних крадіжок свого недавнього улюбленця Данилича і як міг – а міг він багато, – боровся з казнокрадством високопоставлених своїх службовців. Саме в ті дні був публічно страчений за «лихоимство» (хабарництво) сибірський губернатор князь Матвій Гагарін. Така ж доля чекала й Меншикова, який теж не знав «удержу в лихоимстве», але…
Меншиков устиг своєчасно звернутися до Вілліма Монса, щедрі-прещедрі дари йому підніс, той подався до коханки своєї, та звернулася до Петра і… і крутий та швидкий на розправу цар лише зітхнув: «Если, Катенька, он не исправится, то быть ему без головы. Но для тебя я на первый раз его прощаю!»
І любовний трикутник існував упродовж кількох років. Але…
Як сказав один: тайни для того й існують, щоб їх відкривати.
Отож і в цій історії тайне нарешті стало явним. Як ті, хто творив сію тайну, повіривши у свій фарт, втратили обережність і діяли вже явно нахабно. За принципом: море по коліна. Першим погорів Столєтов, челядник Вілліма Монса, який, маючи добре підвішений язик і навіть деякі літературні здібності, відав усією кореспонденцією, – в основному проханнями, – що надходили на ім’я цариці. Він також складав листи, документи, доповіді для государині, що їх Монс особисто носив Катерині.
Іншою довіреною особою Монса був знаменитий петрівський блазень (по-російському шут) Іван Балакір’єв. Через нього коханці й передавали один одному любовні записки. Щоправда, неясно, хто читав їх неписьменній Катерині та хто писав за неї відповіді. Так ось: Балакір’єв, якось перебуваючи напідпитку, повідав своїм горілчаним братам – просто здуру бовкнув, аби похвастатися тим, що він усе знає, що в одному з листів Монса нібито – сам читав, клявся блазень, – йшла мова про отруту, якою цариця мала «попотчевать» Петра. Ніби Столєтов знав про зміст того послання, але не доніс на свого пана – хотів, нерозумний, тим листом шантажувати його: «Егорка – да подцепил Монса на аркан».
Блазень Балакір’єв, розказуючи сію придибенцію, озирнувшись і роблячи страшні очі, шепнув: «Письмо сильненькое, даже рта разинуть боязно».
Але своєї ж поради й не дотримався: рота він таки «разинул». А краще б його не роззявляв – довше та безпечніше жив би, а так…
У листопаді 1724 р. Петро I, нарешті, отримав донос, що недвозначно «сигналізував» про злочинний зв’язок між імператрицею та камергером двору, яким був Віллім Монс.
Швидко ім’я аноніма, горілчаного дружка Балакір’єва, було встановлено. Ним виявився шпалерних справ учень Іван Суворов – його відразу ж схопили і спішно доправили для допиту в Тайну канцелярію.
Того ж дня там опинилися і Столєтов з Балакір’євим. Спершу вони спробували було гороїжитися, не я, мовляв, і рука не моя, але, як буде донесено цареві, «дыба и кнут быстро развязали языки дружкам Монса».
Петро I завжди відзначався нестримною та жорстокою рішучістю (часто траплялося