раКУРС. Світлана Талан
їй вдячний за те, що жодного разу не сказала мені щось на кшталт «Я тебе народила…», «Я тебе сама зростила, тепер ти мусиш…», хоча такі дорікання чи не щодня може чути від своїх батьків Юрко.
Мама вручає мені лопату й паличкою відмічає на землі грядки, які я маю скопати. Поки я ворушу лопатою вологу землю, вона чаклує над мішечками з насінням.
– Спочатку посію моркву, – говорить чи до мене, чи сама собі. – Потрібно зробити це, поки земля не висохла, бо такі маленькі зернятка в ній засохнуть, ледь припече сонце.
Мама скородить скопану землю, проводить паличкою рівненькі рядочки. Про політику зараз не говорять хіба що стовпи при дорозі, тож і ми починаємо розмови.
– Не розумію, чому нас ненавидять за те, що розмовляємо російською? – почала мама. – Чи ми винні в тому? Люди мали вибір, якою мовою навчати дітей у школах. Батьки розмовляють російською, їхні діти з пелюшок чують цю мову, тож закономірно, що віддавали дітей у школи з російською мовою навчання. Українська була певний час не обов’язкова до вивчення, тож батьки, щоб не перевантажувати мозок дітей, відмовлялися від неї. І це впродовж багатьох років!
– Тепер мова наша й наших батьків для бандерівців стала ворогом номер один. Ми ж не змушуємо їх розмовляти російською, нашою мовою, тож чому ми не маємо вибору?
– Бо ми з Донбасу. Доки Донбас мовчки гнув спину, доти було все добре, а як подав голос, одразу став поганий.
Мама дістає з кишені сарафана інший пакетик, щось відмічає на папірці олівцем і знову схиляється над грядкою.
– Так уже склалось історично, що російська мова стала нашою рідною, – каже вона. – Я добре знаю українську, але в такому віці змусити мене розмовляти українською просто абсурдно. Якщо навіть я почну нею говорити, то все одно мислити буду російською. Ось тобі й свобода!
– Мамо, яка свобода? Ми завжди були рабами олігархів і гарували мовчки в той час, як країну грабували ті, хто нагорі. Зміни були потрібні негайно, але не таким способом, як на Майдані.
– Знаєш, Женю, скільки людей розповідали про те, що бували на Західній Україні і, коли зверталися до людей у магазині чи деінде, їх не обслуговували лише за те, що зверталися російською. Це обурливо й принизливо. Хіба мало людей звідти приїздили на Донбас до знайомих чи родичів? Звичайно, що тут їх за мову називали бандерівцями, але це ж не зі зла, по-доброму, і ніхто ніколи не відвертався від них. Чому й звідки в них така ненависть до російськомовних?
– І одружувалися наші хлопці на їхніх дівчатах, привозили сюди, і ніхто їх не ображав, – сказав я й додав: – Напевно, у нас добріші люди, і нам не важливо, якою мовою людина розмовляє, аби лише не була гівном.
– І що з нами далі буде? – зітхає мама.
Вона випрямляє спину, поправляє на голові хустинку, яка збилася набік, і пильно дивиться на мене, ніби я знаю відповіді на всі запитання.
– Я не знаю, що з нами буде, – кажу їй, – але впевнений, що буде все добре.
– І степи дихатимуть вільно, – задумливо промовляє