Поклоніння ящірці: Як нищити ангелів. Любко Дереш
повз Сєрого, притискаючись – я маленький і сірий – до бордюра.
– Ти шо, пацанів не уважаєш? – задав риторичне запитання Фєдя. Усередині все похололо, і я ледь чутно промовив:
– Нема часу, ми дуже спішимо.
Повітря згустилось.
Гладкий Хіппі виразно проартикулював губами: «БІ-ЖИ».
Я опустив очі на свої запорошені кеди й пришвидшив крок.
– Щяс я тобі найду чяс! – Фєдя з розмаху вдарив (чи штовхнув) мене плечем (клацнули зуби). Знову шалений переляк, кадр у голові змістився, і я перечепився через кам’яну загородку-бордюр.
Відразу ж зірвався й побіг уперед, не дивлячись, чи поженуться за мною, чи ні. Несподівано щось ударило мене по п’ятці – це копнув Сєрий: його фірмовий прийомчик. Я зашпортався й поїхав тілом по кришеній цеглі.
– Ну всьо, поц, ти попався. Ти хочєш, шоб ми тебе тут паламали, да?
Вони нависли наді мною, закриваючи глибоке небо та крони дерев.
– Ти шо, пацанів не уважаєш, да? – перепитав він. – Чюєш, Сєрий?
– Да я бачю. Хіпаблуд ванючій, кажи? А дє другий поц? – Сєрий озирнувся й радісно скрикнув:
– О, ше адін хіпаблуд! Стережи того, ладно?
Сєрий із криками погнався за Хіппі. Я не знав, що вони заміряються зробити цього разу, але боявся вже наперед. Лінивий Дюк підняв свою гепу й тяжко влігся біля господаревих ніг.
– Давай, рєзко встав! Філки давай, чюєш?
Я продовжував подивляти красу зеленої глиці на гілках.
– Ти шо, курва, кітаєц який-та?
– Не маю ні купона.
– Ну, бля, якшо я найду шота, то я базарю, я тебе тута поламаю, будеш кров’ю сцати.
Фєдя сплюнув чорне слиняве лушпиння мені в лице. Я стер, мовчки вилаявшись. Встав із землі, обтрушуючи прилиплі гострі камінчики.
– Тікі папробуй смахатись, я тобі тута глотку чєрєз жопу вирву.
Я не знав, що робити. Чи спіймав другий покидьок Хіппі? Той хоч і рахіт, однак бігає, наче вітер. Може, і втік. А втім… Мені раптом стало все пофіг. Дюк лежав на боці, тяжко дихаючи, і дивився вглиб парку.
Посміхнувшись, я зі всієї сили скочив обома ногами псу на лапи. Дюк дико скавульнув і спробував цапнути мене за ногу, але я вже втікав. Собака вив і гарчав (я йому таки щось зламав), а позаду мене біг і лаявся Фєдя. Скавчання пса свердлом упивалося у вуха.
Я петляв поміж дерев, поки не почав конати: печінка вила, мов дика кішка. Нарешті здох і Фєдя. Махнув на мене рукою й голосно, задихаючись, крикнув навздогін:
– Тобі піздєц того літа, чюєш? Ти вже труп!
І побіг до свого пса. У мертвій тиші його стогони було чутно, напевне, аж до річки.
Я не зупинявся до самісінького порога; швидко забіг досередини й затраснув за собою двері.
За хвилю хтось у них постукав. Серце обірвалось і протиснулося десь під горло.
– Міську, то я! – озвався Гладкий Хіппі. Весь червоний, мокрий і запорошений. З волосся стікали краплини поту.
– Міську, нам труба цього літа.
У мене були такі ж передчуття.
3
Якщо