Гра янгола. Карлос Руис Сафон
моєю платнею кращого помешкання не знайдеш.
– Якщо хочеш, я платитиму стільки, скільки тобі бракує для того, щоб винайняти помешкання, яке не смерділо б ані сіркою, ані сечею.
– Про це й мови не може бути.
Відаль зітхнув.
– Помер від гордості та нестачі свіжого повітря. Ось епітафія, яку я дарую тобі безкоштовно.
Протягом кількох хвилин Відаль мовчки міряв кроками мою кімнату, не розтуляючи рота, знову й знову зупиняючись на мить, щоб ліпше роздивитися маленьку шафу, виглянути у вікно з обличчям, скривленим від огиди, помацати позеленілі шпалери на стінах і легенько постукати вказівним пальцем по голій лампочці, яка звисала зі стелі, так, ніби хотів остаточно переконатися в тому, що все це було найнижчої якості.
– Що вас привело сюди, доне Педро? Надмір чистого повітря у кварталі Педральбес?
– Я приїхав сюди не з дому. Я приїхав із редакції.
– З якою метою?
– Мені було цікаво подивитися, де ти живеш, а крім того, я привіз тобі дещо.
Він дістав із кишені піджака конверт із білого пергаменту й подав мені.
– Цей лист прийшов сьогодні в редакцію на твоє ім’я.
Я взяв конверт і став його роздивлятися. Він був запечатаний сургучевою печаткою, на якій можна було розрізнити силует крилатого створіння. Силует янгола. Окрім цього, на конверті було лише моє прізвище, написане червоними літерами досконалої каліграфічної форми.
– Хто ж міг надіслати його мені? – запитав я, заінтригований.
Відаль стенув плечима.
– Якийсь шанувальник твого таланту. Або шанувальниця. Відкрий конверт.
Я обережно розпечатав конверт і дістав звідти акуратно згорнутий аркуш, на якому зміг прочитати слова, написані тим самим каліграфічним почерком:
Любий друже!
Я дозволяю собі написати вам, щоб висловити свій захват і привітати вас із великим успіхом, який здобули «Барселонські таємниці», що їх друкують на сторінках газети «Голос індустрії». Як читач і аматор доброї літератури я пережив велику радість, почувши новий голос, позначений талантом, молодістю й обіцянкою великих здобутків. Тому дозвольте мені на знак подяки за ті щасливі години, які подарувало мені читання ваших оповідань, улаштувати для вас невеличкий сюрприз, який, гадаю, буде для вас приємним. Приходьте сьогодні вночі о дванадцятій годині в «Мрію», що у кварталі Раваль. Вас чекатимуть.
Зі щирою приязню
А. К.
Відаль, який читав понад моїм плечем, вигнув брови, заінтригований.
– Цікаво, – промурмотів він.
– У якому розумінні цікаво? – запитав я. – І що то за заклад – «Мрія»?
Відаль дістав сигарету зі свого платинового портсигара.
– Донья Кармен не дозволяє курити в пансіоні, – застеріг його я.
– Чому не дозволяє? Боїться, щоб запах диму не забив сморід клоаки?
Відаль запалив сигарету й затягнувся з подвійним задоволенням, ніби вкусивши