Біла ніч. Андрій Кокотюха
карають. Стріляють, вішають, хати палять. Це лише озлоблює.
– Так точно, – відчеканив Нечаєв. – І ми не повинні робити те саме.
Справді, подумав майор, ще багато доведеться нового дізнатися про цього чорнявого капітана. Он як заговорив: не оперативник – пропагандист. Чисто політрук, не ясно лише, яку політику провадить…
– Що маєш на увазі?
– Ви чудово розумієте. Капітан Орлов, наприклад, ані дня не може без чергової акції. Людей хапають, стріляють, кого не дострелять – відселяють далеко. Женуть, мов полонених, хоча вони пережили окупацію…
– … і пахали тут на німців! – різко обірвав Полинін, грюкнувши кулаком по столу. – Ти звідки такий гуманіст? Це не ти виловлював під Харковом, на Полтавщині чи в околицях Києва банди фашистських посіпак, котрі не пішли зі своїми хазяями? Не ти особисто наказував розстрілювати на місці, без суду, за законом воєнного часу? Не тебе, Нечаєв, самого судити хотіли через це, бо владі потрібні показові процеси, а слідство нема як провадити – самі похорони. Ага, ти ж, психолог доморощений, наказував закопувати всіх до одної ями, ще й зганяв місцевих, аби дивилися? Наказував автоматникам стати по периметру. Жінка одна не стрималася, заплакала. Хто наказав посадити її в холодну?
Нечаєв мовчав. На лице набігла тінь, і капітан уже не здавався таким упевненим у собі. Усе ж Полиніну вдалося збити з красеня пиху. Задоволений собою й власною маленькою перемогою, майор знизив тон, заговорив уже спокійніше, рівно, навіть по-товариському:
– Бач. Простішим треба бути. Не на Орлова кивати, який свою справу добре знає, а дивитися на себе в дзеркало. Теж мені, людей він пожалів… Чи, може, тактику міняєш? А що як – погляди? Більшість місцевих, переважна більшість, капітане, справді ненавидить нас. Лісових бандитів уже так само побоюється. Проте їм у спини не стрілятиме в разі чого. Нам із тобою – зможе. Ось чому частину нелояльних відселити звідси правильно, по селах – особливо. Вони ж колгоспів не хочуть. Така агітація проти радянських форм господарства іде – ти навіть масштабів не уявляєш. Я теж, хоча в цих краях скоро як шість місяців. Куркулі. Такі самі, як на твоїй рідній Тульщині були і яких свого часу під корінь знищили. На їхні місця вже потроху завозяться люди з інших країв. І не такі вже й чужі, я про українців кажу. Просто лояльніші до колгоспів, та й до влади загалом. Тутешніх же везуть не кудись до чортів на роги. Донбас у руїнах, робочі руки потрібні. Хай працюють, відбудовують. Пояснив?
– Так точно.
– От завів. – Полинін розтягнув губи в усмішці, хоча очі не сміялися, далі кололи наскрізь. – Матимемо в цих краях інше місцеве населення, і то дуже скоро. Поговори з Орловим якось, випийте разом, багато розкаже. З вересня тут, на нього, кажуть, бандери вже персонально полюють. А люди завжди тягнуться до тієї влади, яка припиняє війну. Радянська – за мирне життя, відбудову й розбудову. Хто цього не розуміє – ворог. Чи ти пропонуєш інший шлях роботи з народом?
– У деяких випадках треба більше лояльності. Тут специфіка не така, як у регіонах, де служив раніше.
– Упертий.