Місяць, обмитий дощем (збірник). Володимир Лис
була піти швидко працювати, а малюк вночі не давав спати. Вона спробувала виходити до іншої кімнати, щоб заснути, але тоді дитина, опинившись на самоті й відчуваючи всю безсонну одинокість, починала плакати. Мама прокидалася, верталася, і дитина заспокоювалася, при цьому жінка зізнавалася, що ладна була викинути своє чадо у вікно – таким був її розпач через неможливість поспати. Чехов написав оповідання «Спати хочеться», у якому дівчинка-нянька душить дитину, котра страждає безсонням, і, позбавивши її життя, засинає. Що було далі, письменник не пише, але, гадаю, помста безсоння була більшою, ніж покарання цієї дівчинки.
Так дотикаються, ворогують між собою безсоння й сон двох різних часів. Це й ворожнеча різних часів, різного віку. Безсоння не прогнати, як закликала Алла Пугачова.
Примирення з безсонням постає як частина його таємниці, до якої долучився. З паростків безсоння виростає ціле поле, але краще, коли це могутнє дерево. З нього колись все одно осиплеться листя. І тоді прийде сон, бо якщо уві сні народжуються видіння, цілі картини й сюжети, що зникають і не завжди лишаються в пам’яті, то безсоння не забувається. Даремно казати, що безцільно лежав, що рахував баранців, щоб заснути. Даремно вживати снодійне, як рекомендує всюдисуща реклама, бо тоді просто станеш залежним від цих пігулок, якщо вони спрацьовуватимуть. Ти їх потребуватимеш, доки не зрозумієш, що безсоння було благороднішим, воно не робило тебе своїм рабом, хоча, може, й було мисливцем чи рибалкою. Ти його звір чи риба. Але воно не аномалія, а частинка життя. Невидима у своїй самотності і самотня у своїй невидимості. Її треба відчути і сприйняти. Це принесе полегшення, хоча безсоння від того не зникне. За свідченням багатьох безсоньків, воно зникає несподівано, якщо зникає, і лишається, якщо вже без тебе не може існувати.
По суті, безсонний і той безмежний простір, котрий нас оточує, частинкою якого ми є. Тільки своє безсоння він не усвідомлює, а ми своє усвідомлюємо.
– Ти нарешті заснеш чи ні? – питає мати свою маленьку дитину.
Малюк агукає у відповідь, і якщо при цьому мама добродушно посміхається, а не ще більше дратується, вона теж вирощує деревце того безсоння, яке в цьому випадку стане деревом життя. Вона ще раз, можливо, більше, ніж коли ця істота була в її утробі, з’єднується зі своїм дитям. Тільки тепер це єднання ще дорогоцінніше. Вони обоє не сплять. Обоє відчувають себе дарунком і щастям, яке народжується від прийняття дарунка. Безсонню байдуже, чи так це. Але невидимій пташці духу не байдуже.
«Попробував би ти стільки не спати», – чую я чийсь голос.
Каюся – колись благополучно засинав після того, як пропонував дружині підмінити її.
Безсоння задоволено регоче. Тепер. Але раптово обриває свій сміх і каже:
– Ти, чоловіче, геть здитинів.
Я знаю, що це не так, але не сперечаюся. Мені б хотілося побути дитиною і не усвідомлювати свого безсоння. Але це неможливо. Неможливо й бути байдужим до безсоння, і подружитися після примирення