Місяць, обмитий дощем (збірник). Володимир Лис
Дядьки й тітки чухали лоби, стиха кляли «лисого Микитку», «Хруща», та все ж мусили купувати той незвичний горе-хліб.
Улітку 1963 року і його почали привозити нерегулярно, через день, а то й два. Зранку біля крамниці влаштовувалася довга черга. Посилали за хлібом і підлітків, досі пам’ятаю ті хлібні черги.
Того дня довелося чекати годин дві, а може, й три. Нарешті з’явилася машина, «буда», як ми казали, з написом «Хліб» на борту. Коли хліб занесли всередину, продавчиня оголосила, що привезли мало, даватиме тільки по буханцю в одні руки. Люди обурено зашуміли, але виходу все одно не було, тож почали купувати. Хлібний стосик швидко зменшувався. Коли лишилося в ньому з десять кукурудзяних «цеглин», черга поламалася, люди збилися у вируючу масу, тиснули одне на одного, простягали гроші, кричали, чому саме тому чи тому треба хліба – малі діти або, навпаки, вдома голодні старі. Мені якось вдалося схопити омріяну хлібину. Кинув на прилавок копійки і став вибиратися назовні.
Коли з нам’ятими боками, та все ж із омріяним скарбом, затиснутим у руках, я вийшов на подвір’я, то першим ділом відкусив глевкий шматок. Він здався солодшим за цукерку.
Украй обурені люди не поспішали розходитися. І тут почули жалібний голос. Стара бабуся, в якої по зморшкуватому обличчю текли сльози, простягла руку і сказала:
– Людойки, продайте хоч півхлібини. Я вже п’єтий день ріски в роті ни мала.
Люди з хлібом завагалися. Одна, друга жінка, за ними хлопець поспішно покинули подвір’я.
Бабуся вимовила ще одне слово:
– Людойки…
І тут молода жінка простягла їй свою хлібину.
– Возьміте. Ми якось обійдемося.
Здається, та жінка навіть від копійок відмовилася. А бабуся, плачучи з радості, подибуляла вулицею.
Пішов додому і я. Йшов і думав: «Ну чому я не віддав свою хлібину? Чому?»
Виправданням мені було хіба те, що вдома, окрім тата й мами, чекали ще троє менших братиків. І все ж щось мовби смоктало всередині. І досі часом смокче, як згадаю той епізод.
Бобик. Коли ми переселилися в село, однією з найбільших моїх мрій стала думка про собаку, песика, якого так хотілось би мати. Пізніше, вже дорослим, подивився мультфільм за знаменитою повістю Астрід Ліндгрен «Малюк і Карлсон, який живе на даху».
Сцена, у якій на день народження Малюк відмовляється від дорогих подарунків і сумує, що не отримав обіцяного песика, мене особливо зворушила. Вона теж нагадала про моє палке бажання мати собаку, якого я, як і маленький герой шведської письменниці, все ж отримав. Тільки у мене це трапилося, коли я вже був школярем, п’ятикласником.
Треба сказати, що покійний тато Сава, як і дід Федір, не дуже любив собак. І на моє дитяче бажання обзавестися псом відмахувався, ще й міг прикрикнути. Та все ж здався. Головним виявився аргумент, що пес допомагатиме пасти корів. А оскільки людських корів пасли переважно в лісі й вони часто губилися, то пес мав би бути підмогою в пошуку.
Першим був гарний песик, якому я дав стандартне песяче