Інтуїція. Анатолій Власюк
років, які ми тут провели, бо відразу збагнути це було неможливо. Мене вразив тон, яким він вимовив ці слова.
Мої вороги й опоненти завжди користувалися тим, що я бував агресивним лише доти, доки вони залишалися в глухій обороні, бо відчували справедливість моїх нападок. Як тільки я робив якусь тактичну помилку, не так і не в тій мірі звинувачував їх у чомусь, як вони різко перегруповували свої сили і не те щоби йшли в атаку, а морально вбивали мене своїм внутрішнім відчуттям правоти: Анатолію, ти схибив, але ми вибачаємо тобі попередні напади і не будемо діяти твоїми методами. Такою поведінкою вони досягали більших результатів, ніж коли б самі нападали на мене чи виправдовували свої дії. Цей маневр дозволяв акцентувати увагу не на їхній аморальній позиції, а на моїх дрібних похибках, моїх помилках, бо я висвітлив ту чи іншу подію не тоді, коли потрібно, і не в тому ракурсі. Все це змушувало мене, аби остаточно не втратити завойованих позицій, притишувати свій гнів і просто вичікувати зручного випадку, щоб розпочати новий наступ.
Подібна позиційна гра зараз інтуїтивно відбувалась у мене з професором. Ніхто з нас не міг би сказати, в чому суть цієї гри, що ми хочемо довести одне одному, але я відчував, що перегнув палицю, що якщо зараз не зупинюсь, то програю всю гру. Я внутрішньо зібрався і вирішив мовчати, не провокуючи професора.
– Ви, колего, збиваєте мене своїми непотрібними пошуками, – професор, відчувши мою слабинку, знову пішов у наступ. – Ви ж знаєте, як запрограмована в мене пам’ять. Якщо я зіб’юся, доведеться розпочинати все спочатку. Алданова ми проходимо з вами вже третій місяць, а кінця й краю не видно, бо я постійно повертаюся назад, до того місця, де мене збили. Повірте, що є ще чимало цікавих письменників, про творчість яких вам було би корисно знати.
Мені хотілося вчинити з професором так, як це зробив зі мною військовик: згребти, мов сліпе кошеня, і з усієї сили жбурнути його на цементну долівку, а потім із радістю спостерігати, як старий буде збирати докупи свої розчавлені мізки. Я ніколи не зауважував за собою садизму, якоїсь жорстокості стосовно людини чи тварини. Це було правило. А старий був винятком, який підтверджував це правило. І я знав, що рано чи пізно зроблю зі старим саме так.
Але зараз треба було мовчати, зібрати в кулак всю свою волю, затаїтися, щоб не програти всю гру, ціною якої було життя. Я не розумів, чому я так думаю, але інтуїтивно відчував, що так воно і є насправді.
– З точки зору Алданова, – як ні в чому не бувало, продовжував свою лекцію професор, – причинність в історичному процесі існує, але замість одного ланцюга причин і наслідків слід шукати велику кількість незалежних один від одного ланцюжків. У кожній окремо взятій наступна ланка залежить від попередньої. Але в схрещуванні ланцюжків необхідність і доданість відсутні – ось чому немає жодної користі від того, щоб робити історичні прогнози: вони нікому й ніколи не вдавалися. Велика особистість впливає на історичний процес, оскільки використовує, за терміном письменника, щасливий випадок проти нещасливого випадку. Алданов переконаний,