Страшні люди. Анатолій Власюк
щось незрозуміле. Світлана, якій нещодавно виповнилося дев’ятнадцять, якось спантеличено глянула на Анатолія, одного з охоронців, і, невесело усміхаючись, сказала:
– Михайло Михайлович, перестаньте. Що я вам…
Здавалося, зараз трапиться щось страшне. Орлов побілів і щось шепотів, ніби був несповна розуму. Розгублені охоронці не знали, що робити. Світлана була рішучою, як ніколи, і мовчки налаштувалася злізати зі столу.
Ситуацію намагався врятувати Сергій Мельник, який був заступником начальника штабу і вів усі юридичні справи, що стосувалися виборів:
– Свєтіку, дивись, які в тебе гарні ніжки, будь паїнькою, станцюй для дяді Сєрьожі.
Він говорив ніби добрим тоном, але за цим ховалась невидима погроза. Його слова мали зворотний ефект, і той, хто добре знав Мельника, здогадався б про це одразу. Світлана рішуче зіскочила на підлогу, і навіть охоронці не встигли зорієнтуватись, аби затримати її, й пішла до виходу зі словами:
– Що я вам, простітутка якась, знайдіть собі іншу!
За ці слова, як за соломинку, аби остаточно не втратити свій авторитет, вхопився Орлов. Тепер же він був сама люб’язність. Підскочивши до секретарки, обійняв її за плечі:
– Свєтіку, ти що, образилась? Я ж хотів просто повеселити публіку.
– Я вам що, курвочка якась, Михайло Михайлович? – Мов мала дитина говорила вона. – Та ще й при хлопцях. Якби один на один…
Вона загадково усміхнулася йому.
– Зробимо один на один, немає проблем, – весело сказав Орлов, і вони разом розсміялися, а за ними охоронці та Мельник. Я дивився на дівчину, і симпатії до неї випаровувалися. Черв’ячок унизу живота вгамувався.
Для виду Світлана ще трохи понадувала губки, а через хвилину на її обличчі вже й не було натяку на образу. Вона знову сіла біля мене, налила собі у стакан червоного вина, залпом випила і закурила. Я мовчки спостерігав за нею, але не сказав ні слова.
– Так, фокус не вдався, але не все втрачено, – Орлов повернувся до компанії. – Пацани, Свєта у нас буде виступати в іншій програмі. Приведіть-но мені оту студенточку, що вчора вдень зірвала плакат з Януковичем у нашому штабі. Та беріть її тепленькою, в нічній сорочці. Ковдрою обгорніть, щоб не замерзла! – Останні слова він крикнув їм навздогін, бо охоронці, мов роботи, готові були виконати будь-яку його команду. І не лише тому, що їм платили. Здається, Орлов тільки починав відкривати рот, а вони кидались виконувати будь-яке його доручення, з пів-слова розуміючи його натяк на думку.
Це мені явно починало не подобатися. Спочатку я хотів захистити Світлану від дурних посягань Орлова, але все владналося досить швидко, вирішилося саме по собі, так що я і не встиг щось сказати. Інша справа, якби секретарка сама не відважилася покласти цьому край, я би щось сказав Орлову, зробив би потрібний крок. Тепер з цією студенткою треба було щось робити.
– Слухай, Міша, не дурій, – сказав я начальнику штабу. – Зараз розбудять весь профілакторій, будемо потім