Історія Лізі. Стівен Кінг
мене не кинеться» (брехня, брехня, брехня). Її обличчя казало: «Усе так само».
Аменда ненавиділа ці фотографії. Вона дивилася на них і бачила, що її сестру використовують як приправу до знаменитої страви, як постамент для пам’ятника. Вона бачила, що іноді її сестру називали місіс Лендон, іноді – місіс Скот Лендон, а іноді – й це найбільше їй дошкуляло – взагалі ніяк. Понижували її ранг до такої собі Подруги Його Життя. Аменда сприймала таку фамільярність як смертельну образу.
– Мендо!
Аменда подивилася на сестру. Світло було дуже яскраве, й Лізі пригадала з відчуттям справжнього шоку, що Менді восени виповнюється шістдесят років. Шістдесят! Цієї миті Лізі піймала себе на тому, що думає, як упродовж багатьох безсонних ночей її чоловіка переслідувала дивна проява, про яку всі Вудбоді цього світу ніколи не знатимуть, навіть якби вона їм це довго пояснювала. Щось нескінченно довге, поцятковане крапочками – таку загадкову прояву нерідко бачать пацієнти, хворі на рак, коли дивляться на порожню склянку, в якій не залишилося й краплі знеболювального розчину і до ранку його вже не буде.
Він дуже близько, моя люба. Я не можу його бачити, але чую, як він їсть.
Замовкни, Скоте, я не розумію, про кого ти кажеш.
– Лізі, ти, здається, щось сказала? – запитала Аменда.
– Щось пробурмотіла, але що саме не знаю.
Вона спробувала видушити з себе усмішку.
– Ти розмовляла зі Скотом?
Лізі поклала край своїм зусиллям усміхнутися.
– Схоже на те. Іноді я досі це роблю. Божевілля, правда?
– Не думаю. Це не божевілля, якщо він тебе чує. Але якщо не чує – то так. Я це знаю, бо маю певний досвід. Ти згодна?
– Мендо…
Але Аменда уже звернула свій погляд на купи часописів, щорічників та студентських журналів. Коли вона знову подивилася на Лізі, то всміхалася з виразом невпевненості:
– Я вчинила правильно, Лізі? Я лише хотіла внести свою частку…
Лізі взяла Аменду за руку й легенько її потисла.
– Авжеж, правильно. Ти не проти, якщо ми звідси підемо? Час вже тобі прийняти душ.
4
Я заблукав у темряві, і ти мене знайшла. Мені було жарко – так жарко! – і ти дала мені льоду.
Голос Скота.
Лізі розплющила очі й зазнала такого відчуття, ніби дуже стомилася від якоїсь денної праці й на мить поринула в короткий, але надзвичайно деталізований сон, у якому Скот помер, а вона взялася за геркулесівську працю, вичищаючи його письменницькі стайні. Та лежачи з розплющеними очима, вона одразу зрозуміла, що Скот справді помер; вона спить у своєму власному ліжку, після того як відрядила Менду додому, і їй сниться сон.
Вона ніби плавала на хвилях місячного світла. Вдихала пахощі екзотичних квітів. Лагідний літній вітер відгортав волосся з її скронь, то був вітер, який віє після півночі у якомусь потаємному місці, далеко від дому. Але це був її дім, це мав бути її дім, бо просто перед собою