Іствікські відьми. Джон Апдайк
маринадом, а затим зробити каву, щоб змити присмак індички й огірка. Щоразу, коли вона повертала на своє місце в шухляді невеличкий пластиковий ківшик, яким відміряла перемелену каву для кавника, в ньому зоставалося трішки залишків кави – у щілинах, недосяжні; якщо вона житиме вічно, ці крихти перетворяться на гору, на пасмо темно-коричневих Альп. На всьому, що оточувало її в цьому домі, лежав невблаганний наліт бруду: попід ліжками, за книжками, між гребенями батарей. Вона сховала всі інгредієнти й обладнання, до яких закликав її голод. Трохи попоралася по дому. Для чого спати на ліжках, які треба застеляти, і їсти лише з тарілок, які треба мити? Жінкам інків велося легше. Насправді ж бо вона була, як і казав Ван Горн, механізмом, роботом, жорстоко свідомим кожного хронічого руху.
Колись вона була улюбленою донькою, в тому високому західному місті, головна вулиця якого нагадувала широке й запилюжене футбольне поле, по всій її території, як ті креозотові кущі, що отруюють ґрунт навколо себе, розкинулись аптека, магазин канцтоварів, «Вулворт»[33] та цирульня. Вона була життям своєї родини, потішним, граційним чудом, оточеним нудними братами – хлопцями, впряженими в торохтючий віз чоловічності, чиє життя становила одна команда за іншою. Її батько, повертаючись додому зі своїх мандрівок, де продавав джинси «Levi’s», дивився на маленьку Александру, начеб на якусь рослину, що росте ривками, викидаючи нові пелюстки й паростки під час кожної зустрічі. Зростаючи, маленька Сенді крала здоров’я й сили у своєї матері, що дедалі більше марніла, як колись висмоктувала молоко з її грудей. Вона їздила на конях, і її дівоча пліва луснула. Навчилася їздити на довгих, формою схожих на сідло, сидіннях мотоциклів, учепившись так міцно, що на її щоці лишався відбиток шипів зі спини куртки хлопця. Мати померла, і батько відправив її на схід, до коледжу; її шкільний куратор обрав котрийсь із назвою, що звучала доволі безпечно – Коннектикутський жіночий коледж. Там, у Нью-Лондоні, будучи капітаном команди з хокею на траві й вивчаючи образотворче мистецтво, вона приміряла на себе багато палахких костюмів чотирьох сезонів Сходу, як на поштових листівках зі Сходу, а в червні місяці, після свого першого року навчання, одного дня вже стояла вся в білому, а вже наступного – біля багатьох убрань дружини, що в’яло висіли у неї в шафі. Вона познайомилася з Озом на Лонг-Айленді, під час прогулянки на яхті, організованій кимось іншим; стабільно беручи один за другим напої в тендітних скляних фужерах, він не виглядав, ніби його щось тривожить чи нудить, і це її вразило, бо вона почувала як одне, так і інше. Оззі вона також полюбилася – її повна фігура й західна, чоловіча хода. Вітер змінився, вітрило стріпнулося, корабель змінив курс, його усмішка заспокійливо зблиснула на випаленій сонцем, налитій джином рожевості його обличчя; у нього була однобока, сором’язлива усмішка, дещо схожа на батькову. Це було падіння в його обійми, але завдяки таким падінням вона неясно усвідомила плин життя – рух від однієї сили до іншої. Вона несла
Мережа супермаркетів.