Коханці юстиції. Юрій Андрухович
здригався в агонії».
Агонія Ребета тривала навіть не три хвилини.
Знищивши його, Сташинський ще того ж дня втік до Франкфурта-на-Майні, де переночував у готелі «Інтернаціональ». Як минула та його ніч? Невже він і справді заснув? Та ще й, може, як заведено писати в таких випадках, щойно голова торкнулася подушки? Невідомо. Хоч майже на сто відсотків ясно, що до Східного Берліна він повернувся з переможним відчуттям чисто виконаного завдання. При цій нагоді колеґи з розвідувальної бази в Карлсгорсті знову накривають на столи – це другий банкет Сташинського і друга цезура у фільмі. Цього разу з пивом і шнапсом, копченими вуграми й червоним та чорним кав’яром у срібних і порцелянових саксонських трофейних полумисках. А також піснями з усе ще модного кінофільму «Кубанські козаки», що їх усі намагаються заводити під розладнане піаніно, та спершу повільне, але дедалі швидше і хамськіше впивання. Не обходиться й без цінного подарунка: від імені найвищого керівництва Сташинського нагороджують фотоапаратом «Контакс». Яка чудова нагода вихопити кохану з вічності – на тлі паркових дерев, мостів, палацових брам, під аркою, під новою парасолькою, в окулярах від сонця! Вони люблять одне одного, наче ангели – з тією лише різницею, що в ангелів не буває плоті й, відповідно, статевих ознак.
Степан Бандера, що його Сташинський убив приблизно через два роки, безумовно, подобався жінкам. «Подобався» загалом навіть не те слово – насправді він (харизматичний, містичний, революційний, безжальний) умів доводити їх до тихого й потаємного шалу. Від нього віяло владністю, а це, кажуть, сексі. Саме тому він так часто обводив круг пальця власних охоронців, зникаючи на довгі години в невідомості. Звичайно, він був цілком свідомий того, що в розстрільному списку радянських спецслужб незмінно лідирує з великим відривом від найближчих конкурентів. На ділі це означало неперервну смертельну загрозу – щохвилинну, щогодинну, двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень, без вихідних і святкових. Згідно з поширеним переказом на своє обрання очільником Організації Степан Бандера відреаґував у спосіб відверто саркастичний: «Я приймаю ваш вирок смерті».
Але він робив усе для того, щоб якомога менше часу бувати під опікою своїх охоронців. Не кажучи про те, щоб засісти в якому-небудь вельми засекреченому сховищі, залягти на дно і не висовуватися. Такий варіант був би для нього навіть не смертю, а гіршим за смерть. Тож він висовувався і час до часу лишав з носом власних охоронців.
Чекісти чудово знали про цю його слабкість. Саме на ній вони наголошували у своїх інструкціях Сташинському, відсилаючи його на вистежування ворога номер один. Попри те історія цього вистежування страшенно довга і плутана. У ній є свій власний пунктир, означений кількома цілком тривіальними предметами на зразок мюнхенського телефонного довідника (ну чому, чому прізвище настільки законспірованого діяча, навіть і змінене, обов’язково мусило фігурувати