Козацький міф. Сергей Плохий
історику і філологу Михайлу Погодіну на рішення Бодянського опублікувати його: «Не розумію тільки, чому друкування історичних українських джерел почато від літопису Кониського, коли маємо джерела в строгішому смислі слова, себто історичні твори». Потенційні проблеми з авторством Кониського були очевидні вже для Олександра Пушкіна. 1836 року він звернув увагу на численні й детальні батальні сцени в рукописі, нібито написаному архієпископом. Він пояснював цю суперечність шляхетним походженням Кониського: «Видно, что сердце дворянина еще бьется в нем под иноческою рясою». Пушкінська ремарка виявилася пророчою, але в той час ніхто детальніше не цікавився питанням авторства.[90]
Достовірність повідомлень «Історії русів» викликала підозри ще з 1849 року, але перші сумніви в авторстві виникли тільки через п’ятнадцять років. Публікуючи 1846 року «Історію русів» під іменем Георгія Кониського, Бодянський спирався на усталену традицію, адже саме архієпископ фігурував на титульних сторінках списків, датованих початком ХІХ століття. Однак титульні сторінки суперечили передмові, з якої випливало, що Кониський був щонайбільше редактором цього тексту. Бодянського одноосібне авторство Кониського цілком влаштовувало, адже він мусив пройти з рукописом через вузькі ворота царської цензури, а ім’я могильовського архієпископа було одним із небагатьох його козирів. Першим відкрито засумнівався в ролі Кониського у створенні «Історії русів» Михайло Максимович, один із ранніх шанувальників цієї пам’ятки. Саме він ознайомив з нею Пушкіна. У листах 1865 року до Михайла Юзефовича, голови Київської археографічної комісії, який виступав за обмеження сфери вжитку української мови в Російській імперії, Максимович висловлював скепсис, що Кониський справді був автором «Історії русів». Він вважав, що людина типу Кониського, добре обізнана з історією православної церкви і правових норм у Речі Посполитій, не припустилася б стількох фактичних помилок і непорозумінь.
«Достопамятный муж, – писав Максимович про Кониського, – знаком был хорошо с старинными актами, относящимися к истории церкви в Западной России, и обладал большою начитанностью польских исторических писателей: о том свидетельствуют нам его книга “Prawa i wolności”, изданная 1767 года в Варшаве, и небольшое сочинение его об [Берестейской] унии, изданное в Чтениях».[91] Куди подівся історичний і фактичний багаж Кониського, людини у цій сфері відомої і авторитетної? Його ерудиція не могла не проявитися в історії, яку він нібито написав, попри всю її тенденційність і дух. «Історія русів» не виказує обізнаності ні з тогочасними документами, ні з роботами польських істориків, ні з найважливішими малоросійськими літописами: усе взято зі вторинних джерел, якщо не з чуток, і обіграно відповідно до авторських уподобань, без огляду на достовірність історичних фактів. Максимович вважав, що все це містифікація: «Мне сдается, что история руссов сочинена неизвестным для нас автором, укрывшим свое имя под двумя