Пекло на землі. Віталій Юрченко
буйним темпом, ставши справжнім вогнищем культури та кузнею національно-державної свідомості. Голова – Іван Літавчук піклувався нею, як батько: добув у сусідній економії п’яніно і готував багаті концерти, а я заходився коло драматичного гуртка. Вперше ставили «Наталку Полтавку». З піднесеною радістю прийняло село виставу. Прийшли батьки, діди; мусіли повторювати другого дня. Гурток запрацював інтензивно: по «Наталці» пішла «Наймичка», «Бондарівна», готували «Невольника». Але приїхав якийсь добродій і заборонив ставити без дозволу.
Поїхав голова до міста, та вернувся сумний – не дозволяють. Подались удвох – теж нічого не привезли.
– Нє время тєпєр спектаклям. Нужно укрощать мужіков, а ви їх етім портітє.
– Таж ми свідомість поширюємо, – виправдовуємось.
– Какая там свєдомість. Знаєм ету Грушевськую свєдомість. Буянство, бандітізм ви развіваєтє, портітє мужіка.
Так відповіли нам у гетьманськім старостві. Люті вернулися додому.
– «Мужіков укрощать». Позасідала офіцерня кацапська й верховодить. А ще й українське гетьманство. Нема кого слухати. Ставлю без дозволу й кінець.
І ставили щораз частіше й краще. Про нашу «Просвіту» в повіті знали. Поміж виставами й концертами давали реферати. Я намітив у циклі лекцій викласти селянству всю історію України. Добув М. Аркаса, готувався старанно, викладав просто, образово – слухачів повнісінька заля. Приходили з сусідніх сіл послухати, як у нашій «Просвіті» козацтво-лицарство з могил воскресає.
Та поки йшло про козаків, всі слухали уважно. Коли ж заговорилось про гетьманців, почались репліки, заперечення.
– А ті гетьмани верховодили так само, як сьогодні Скоропадський? – обзивався з одного кутка.
– Чи Богданова та Мазепова булава так, як нашого Павлушки, по людських спинах їздила? – перебивав з другого.
– Як так, то й згадувати їх нема за що, – додавали гуртом.
– Про гетьманців не варт з книжки розказувати. Не сьогодні-завтра скоштуємо смаку їх булави на власних спинах. Хомляк із загоном «карателів» прийде порахуватися за панську ферму, – заявили одного вечора, як розповідав про Дорошенка.
Не хотілось вірити, а чутки ширились вперто. Все село гомоніло, як у Крутому, Тридубах на бочку клали, шомполами полосували, в льохи холодні кидали, стріляли людей, живцем у землю закопували. Не вірив, поки не переконався.
Одної неділі був на баштані. Десь коло півдня почув наглий дзвін. Щось незвичайне. На коня й щодуху до села.
Там вже порядкували «карателі». Велелюдний сход. Офіцер загону стояв на столі й, вимахуючи нагаєм, задьористо виказував: «Вслєдствіє разорєнія пастроєк і ограблєнія імущества, гаспадіну Пйотровскому прічінєно убитков на 25 тисяч рублей. Для возстановлєнія хозяйства іменем воєннаго суда пріказиваю в тєченіє 24 часов собрать указанную суму і видать главнєйшіх зачінщіков, в протівном случае сожьом сєло…»
Люд мовчав. Офіцер закурив і продовжував:
– Назвіте