Офіцер із Стрийського парку. Андрій Кокотюха
членом таємного товариства вголос. Усе подається інакше. Польський офіцер, легіонер, герой війни, не раз отримував погрози від українських легіонерів. Капітан вів цивільне життя. Не бідував, Яблонські – досить шляхетний рід. Вважав усю Галичину коронними польськими землями. Висловлювався за відродження Польщі в кордонах Речі Посполитої. Мав на те повне право, це друкували газети.
– І стрільцям не подобалося, – вставив Арсенич.
– Але ж правда, не подобалося, – зауважив Кошовий. – Мені так само. Не читав опусів пана капітана. Проте не поділяю його думок. Отже, чисто теоретично, теж міг би його вбити при нагоді. Що він робив у Стрийському парку?
– Та я звідки знаю! – вигукнув Снігур. – Мав небагато часу, проте досить, щоб дізнатися – вчора за ним стежили й загубили в середмісті десь близько шостої вечора.
– Загубили? Чи краще сказати – відірвався?
– Мабуть, так правильно.
– Це означає – офіцер знав про стеження! – Клим клацнув пальцями, мовби здобув перемогу. – До того часу поводив себе спокійно, не боявся кудись не туди привести. А тут, бачте, втік. Аби виринути в парку. Отже, мав там таємну зустріч. І знайшов смерть, даруйте за пафосну фразу.
– Так і є, чого ти, – вставив сотник.
– Знайдемо, з ким зустрічався, знайдемо вбивцю.
– Мудро кажете, пане Кошовий. Єдине: залагодити справу треба чимшвидше. Адже ляхи тепер мають усі підстави заявити про утиски й небезпеку фізичного знищення. Тож про жодні переговори між нашою Національною Радою та цісарським намісником фон Гуйном[17] уже не йдеться.
– Вони без того трималися на волосині, – нагадав Клим. – Нема шансів переконати намісника погодитися на наші умови.
– Але наше представництво – офіційне! Не забувайте! – Снігур навіть тупнув ногою. – Маєте розуміти: кожні переговори тягнуть час.
– Це схоже на перетягування канату.
– Нехай собі! Тягнути час – означає вигравати його!
– Під цим я теж підпишуся, – вставив Арсенич. – Ти ж знаєш, Кошовий, я чоловік військовий, мені б краще наступати. Тут інше трохи, погоджуюсь. В атаку теж треба йти з головою.
– Словом, – підсумував Снігур, – все йде до того, що ляхи використали вбивство Яблонського як козир. Тепер вони мають підставу вийти з будь-яких переговорних процесів. Для них уже не існує аргументів, вони затялися. Проте, – тут витримав коротку й вагому паузу, – є примарний, але шанс довести цісарському наміснику польську провокацію. Чи бодай непричетність української сторони, зокрема – легіонерів, до капітанової смерті. Сьогодні двадцять восьме жовтня, пане Кошовий. Маємо добу, максимум – дві. Переговорний процес треба тримати стільки, скільки можна.
– Для чого? Кожна сторона вперлася у своє.
– Так. Тільки ж нам варто виграти ще кілька днів, бо шукаємо підтримки. Ви ж знаєте, ведуться перемовини з Києвом, Парижем, Берліном. Поки намагаємося працювати на політичному полі, з останніх сил, але намагаємося.
У своєму
[xvii]