Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років. Роман Іваничук
у всій повноті його творчого самовияву, варто виходити передусім від особи автора, тобто від притаманного його талантові ліричного начала, яке виявляє себе у способі мислення його персонажів, «прозирає» крізь оболонку історичних постатей, а також у незримій субстанції художнього тексту – настроях, натяках, підтекстах.
Цікаво простежувати шлях становлення творчої індивідуальності Романа Іваничука і через наростання усе нових і нових якостей його прози, через освоєння нових жанрів, що містять у собі приховані до того можливості, які допомагають долати опір матеріалу. Роман Іваничук, освоюючи різні аспекти історичної та сучасної дійсності, знаходить найнесподіваніші грані стику між ними.
Коли перед тобою митець, шлях якого в літературі вимірюється багатьма десятиліттями напружених пошуків, особливо цікаво звернутися до його перших творів, поглянути, з чого все починалося. Стежачи за появою нових рис творчої манери – часом усвідомленою, а частіше спонтанною, відчуваєш, як письменник позбувався інерції «випробуваних» прийомів, що гальмують рух уперед, і знаходив нові ресурси художньої мови.
Перша збірка Р. Іваничука «Прут несе кригу», яка вийшла у 1958 році, схвилювала читачів безпосередністю і ліризмом. Читаючи сьогодні оповідання і новели, які тоді схвально оцінила критика, приміром, «Бузьків огонь», тепло і вибачливо усміхаєшся, як усміхається статечна людина від юнацького спогаду. Усміхаєшся, прощаючись з милою серцю наївністю, уже, на жаль, безповоротно втраченою. Автор швидко переріс рівень своєї першої книжки. Однак не тільки вибачливості зрілого майстра заслуговує збірка «Прут несе кригу». Вона, як перша ластівка весну, засвідчила появу нової тенденції в українській прозі, зумовлену важливими передумовами, що виходять за рамки літератури.
Керована лібералізація суспільного життя після ХХ з’їзду КПРС, засудження культу особи Сталіна стали стимулом динаміки літературного процесу, передусім в утвердженні гуманістичного начала в художньому слові, самоцінності людської особистості. Відбулася складна перебудова не лише на рівні тематики та проблематики, вона охопила рівень стилів і жанрів, сферу художньої образності. Вона наче скинула з обличчя маску, а з плечей тісний кітель, застібнутий на всі ґудзики до самої шиї. З’явилося таке явище, як шістдесятництво.
Найперше – в поезії, яка є найтоншою мембраною нових настроїв. Але теж не відразу, не в готовому вигляді. Перші прояви її бачимо у поезії Дмитра Павличка, Ліни Костенко кінця 1950-х років, а вже на початку 1960-х повносило залунали голоси Василя Симоненка, Івана Драча, Миколи Вінграновського…
А в прозі? В українській прозі 1950-х років домінували жанри роману і повісті, а оповідання й новела, як іронічно висловився тоді хтось із письменників, сприймалися як настроювання інструмента для серйозної гри. І ось збірка оповідань і новел молодого письменника Романа Іваничука викликає жвавий інтерес читачів, привертає увагу критики. Читачам заімпонували тоді щирий і довірливий тон автора, людяність і схвильованість, про які велася мова про такі прості і звичайні людські почуття, не наперед продумані й ретельно сплановані сюжетні ходи, розставлені так, щоб показати, як подолані «відсталість» і «пережиток», а справжні, складні стосунки між людьми, побачене й схоплене спостережливим оком – усе це прорвалося в літературу, як проривається скресла річка.
Герой Романа Іваничука – переважно ровесник автора. Позаду – покалічене війною дитинство, зовні огрублена, але всередині – безборонна душа, чуйна до чужого болю і кривди, готова прийти на допомогу, нехай часом уже й запізно, як у згаданій уже новелі «Бузьків огонь»:
«Де ти тепер?
Усміх любої дівчини, погляду незнайомки, інколи молода мати з дитиною заставляють мене зупинитися, приглянутись.
Може, це ти?»
Дійсне переживання стає переживанням естетичним лише з певної часової відстані, коли подолані безвихідність страждання, фатальність ситуації. Саме так у «Бузьковому огні»: зворушлива розповідь про те, як дівчина-пастушка марно просила у хлопчини квітку бузькового огню, а потім добровільно залишалася після уроків замість нього – не виконав завдання, – за що була покарана фізично й морально («Не будеш більше, псяюхо, ходити до тої школи!»), і зникла з поля зору героя, щоб потім прийти до нього пекучим болем, але й солодкою тугою. Хоч спосіб вияву ліричного чуття тут надто прямолінійний, однак зворушлива щирість обеззброює, примушує забути витончені і відточені досвідом способи психологічної ліризації. На тлі пізніших досягнень автора проглядаються професійні слабкості перших творів Р. Іваничука – однолінійність персонажів, категоричність суджень не раз вели за собою збіг обставин на догоду бажаній розв’язці.
Утім, це більшою мірою виявилося у романі «Край битого шляху», над яким письменник працював від 1957-го по 1963 рік. Його теж, як бачимо, не оминула спокуса утвердитися в літературі широкоформатним полотном. Роман цей відповідав канонічним вимогам жанру, утвердженим тоді в літературі, і був не гірший, а в деяких відношеннях кращий від багатьох тодішніх творів такого плану. Не применшуючи ролі цього твору у становленні Р. Іваничука як письменника, варто зазначити, що у жанрово-стильовому плані