.

      Антона завжди тривожила й діймала пісня. Він чув пісні у дитинстві від матері, сам їх співав, чув їх, веселих, а іноді до сліз тужливих у горах, і завжди вони залишали в серці слід, невисловлене почуття. Але ця – тиха й така безнадійно болісна – вдарила хвилею в Антонові груди, розкрила затягнуті полудою очі і дала збагнути, що її творцям не допоможе його наука. Навіть не дійде до них. Вона прошелестить листками під пухлими пальцями вчених, промайне перед їхніми вицвілими очима і загубиться в купах макулатури. А хлібороб і далі гнутиме спину й співатиме своєї – не Антонової пісні…

      Дотепер був певен, що всі нещастя, які доводилося бачити на власні очі – все це плід некультурності, неосвіченості простого люду. А сьогодні всі ці уявлення, ще раз зіткнувшись з дійсністю, лопнули, як мильна булька. Стоси книг і товста тека з сілезькими матеріалами лежали на поличках у книжковій шафі й насміхалися з нього – байдужі до людського горя, як усі надбані знання.

      Антін зрозумів це всім серцем, і якоюсь порожнечею війнуло в грудях. Не стало там того, чим жив досі, чим страждав, на що надіявся, чим заповнював кожну прогалину в часі. Хтось це забрав і замість того не поклав нічого.

      Минали дні, а він переглядав газети й годинами лежав, втупивши погляд у стелю.

      Та одного разу майнула повз вікно висока постать Владека. В першу хвилину Антін зрадів: поговорить, поділиться з ним думками. Але одразу ж уявив переможний вираз Владекових очей. Уявив його біля себе: Владек поплескує по плечу й зухвало докоряє: «Ми приходили до тебе, де ти волочився?»

      А дзвінок деренчав.

      «Треба забути все до крихти. Не можна тепер з ним зустрічатися».

      Вибіг у коридор і сказав до Маційової:

      – Мене нема дома, я кудись поїхав.

      Чув, як Владек спитав здивовано:

      – Знову поїхав? Назавжди?

      У Владековому запитанні звучала нотка радості.

      «Хай буде так… Я стою вам на заваді, мене немає», – гірко подумав Антін і махнув рукою.