Жарінь. Зупинись, подорожній!. Роман Іваничук
тепер кличуть, навіть членів КПЗУ. Перевіряють. Видно, так треба…
Шинкарук змінився на обличчі, м’ясисті губи болісно сіпнулися, він схопив Андрія за плече:
– Чому, ну чому таке недовір’я? «Одного поля ягоди!» Я ж впевнений, що брат невинний. А якби й так, то чому повинен відповідати за нього я, чому діти мої мають покутувати за свого стрия?
– Хто вам казав?
– Бо вивозять. Самі знаєте. Колись шкодив Єжов. А зараз?
Андрій смикнув плечем, і його запалі під лоб очі налилися злом.
– У тих Млинищах чи в Хімчині сволоту позабирали, а ви панську сльозу за ними пускаєте. І у владу нашу зневірюєтесь, бо один раз власна шкіра затерпла! Не вивезуть, спіть спокійно і думайте, як ото Яким або Пушкар, лише про свою спину!
Низька кремезна постать вчителя виросла, коротко стрижені вуса наїжилися, здавалося, зараз він крикне, вилається.
– Про себе… – сказав несподівано м’яко. – Про себе… – похитав докірливо головою. – Коли я весь свій вік чужих дітей виводив у люди, не думав тільки про себе. І не для себе корплю тепер у школі вдень і ввечері! – вже кричав учитель. – І ви не маєте права, не маєте права, Опришку!
Він круто повернувся і швидко зник за горою в густих ліщинових заростях, залишивши на стежці збентеженого Андрія.
Діждався Богдан ще одної вакаційної неділі. Хлоп’ячі будні збігали в полі.
Свої нерозлогі морґи Шинкарук обробляв сам, робітників не наймав ніколи. Він любив господарство і привчав до сільської роботи дітей. Тому-то селяни були з учителем запанібрата, а Віра й Богдан довге літо проводили разом з сусідськими дітьми на вулиці, на пасовиськах і з сапою на похилих загонах.
Нинішнє літо було для Богдана не таким, як попередні. Він закінчив у Коломиї сьомий клас з відзнакою. Замість табеля отримав свідоцтво про неповну середню освіту – документ, який свідчив, що Богдан розпрощався з дитинством назавжди.
А насправді це прощання відбулося раніше. І тому він ображався, що мама й дотепер вважає його дітваком, досі контролює, які він читає книжки, і сюсюкає, як до маленького: «Богданю, рибонько, дитинко!»
Крім добрих оцінок у свідоцтві, Богдан приніс ще й два значки – тсоавіахімівський і ГПО, похвалився, що на другий рік приймуть його в комсомол. Не розумів тільки, чому мати нахмурилась і заборонила йому показуватися в селі з цими відзнаками.
Набагато кращою була зустріч з батьком. Він назвав хлопця козарлюгою і не дуже його засмутив, коли замість велосипеда, на який тайкома надіявся Богдан, подав сапку в руки і сказав:
– Ходім, сину, сапати кукурудзу.
Богдан давно мріяв про цей день, коли вийде разом з дорослими в поле, займе свій загін і гнатиме його від гаю до дороги. Дорогою йтимуть люди й вітатимуть: «Дай, Боже, щастя!» – а він, розмашисто витираючи піт з чола, відповідатиме: «Дякую за слово добре, дай, Боже, щастя й вам!»
Романтика сільської праці трохи зблідла, коли почали мліти руки, а сонце без жодної поблажливості до його молодого віку безжалісно пражило від самого ранку до надвечір’я. Але Богдан не скаржився. Щоранку, перемагаючи біль у суглобах, схоплювався з ліжка, обливався